Ми довго сиділи й мовчали… Доки сонце перекотилося на іншу щічку, бо вже збиралося вкладатися спати, розливаючи золото в кожне серце. І нас не оминуло. Полонило душі й зірвало дахи.
Тихенько, не поквапом, вечір навішує свої корективи та визначені паном Всесвітом правила. Переливається тепло в склянку з холодною водою, але в серцях застигло вічне.
Клубочаться думки в гніздечку. Літо пульсує у скронях, простягає руку до золотого намиста, прагнучи розсипати бісеринки. Штрих за штрихом прокладається бруківка до невідомого.
«Тримай мене, не відпускай у прірву ночі. Ніхто, крім тебе, не здатен так майстерно й тонко розмалювати вугільну темряву навколо. Хай зорями встеляється міст над небом, за хмари; туди, де чекає обіцяне роками щастя».
Пензель на моїй долоні проводить далі майже обірвану лінію життя: хиткий місточок над мільярдами скалічених дзеркал, що так і прагнуть спотворити те чисте й недоторкане, що закладене в душі. Мазок уліво – стелиться молоко. Мазок управо – викрадене сонце. Сяйво кличе прямувати тільки вперед.
Погляд застиг. Час зупинився, мов на фото. От тільки все навколо продовжує дихати.
Забутися б у тих блакитних очах… Лише моїх очах. І ні з ким би не ділитися.
А далі вже особисте.
Коментарі
Я міг би цього не писати та оте МОЄ кляте "ПІЗНАЙ НЕПІЗНАНЕ" спровокувало пофілософити зафілософине неодинарне мислення авторки.
Тепер від неї залежить, чи є я хоч трохи тим "наколо", що продовжує ще дихати.
Це був найважчий у моєму житті коментар...