На фестиваль-конкурс «Рекітське сузір'я – 2021»
«Те, чого ти мені не скажеш»
Людина імені самої Себе
І зовсім не обов'язково казати вголос
І раптом прийшла весна. І для тих, кому притаманне велике серце, і для тих, в кого воно залишається малим. Перед весною всі рівні.
Зовсім різні вони, ця з тогорічною. Поступово до всього звикається, потроху тривога втрачає домінантність. Хоча, відносно, все відносно. З часом самі слова стають менше й менше цікавими для тих, кому раніше було краще.
Не так, як тоді. А в тому й особливість часу, що в ньому з постійного тільки він сам. У потоках неможливо достеменно вирахувати траєкторію кожної краплі. Та чи варто взагалі? Тим і цікаво жити, що наступна секунда тримає інтригу.
Обов'язково бути (відкритим до світу / самим собою / серед людей / тим, кого хочуть в тобі бачити / корабликом в океані / тим, хто довіряє лише собі / там, де бути варто / людиною, яка сама творить свою долю). Обов'язково бути.
Казати погане про себе, зміни, весну можна, якщо шукати в цьому суть. А сенс її шукати? Якщо треба буде, знайдеться сама, хоч деколи без неї спокійніше.
Вголос чи лише в думках – не важливо. Немає значимої відмінності, якщо звертати увагу лише на факт існування. Я знаю, що ти не скажеш мені про це нічого. Це залишиться ексклюзивно почутим твоєю свідомістю. Але я зможу прочитати, коли твої жести ходитимуть пошепки.
Коментарі
"Казати вголос,тримати інтригу буде спокійніше, коли твої жести ходитимуть пошепки."
Вийшло не менш філософічно, ніж погляд автора на весну, яка раптово так прийшла. Мені це близьке. Дякую!