Наші люди такі терплячі. Аж боляче від того. «У нас поки тихо. Тож їхати нікуди не буду». Найбільша патріотка України тиждень тому спакувала валізи. «Мені сказали поїхати. Такі люди б жарти не травили».
Ці дні вона спала на підлозі. Під батареєю в дитсадку й на матраці в торговому центрі…
Хоча складно сказати що то було: треба було стерегти кота, який боявся величезного собаки. Руки тремтіли ці дні так, що їсти була не в змозі. А якщо згадати про ноги, то вони нікого не слухалися: найактивніша людина не могла зробити й кроку без допомоги…
Кожна ніч минала ще й у сумнівах: може, саме тут безпечно?
Та щось невідоме тягло за кордон. Її дитині ще вступати у виш цього року...
Перетинала Батьківщину зі сльозами. Звинувачуючи себе в зраді. А ранком дізналася, що її вчорашній прихисток бомбили. А ви кажете, щоспокійно... Ця бісова машина грається з нами в ігри. Вибиває землю з-під ніг і не попереджає, хто наступний. Тож інстинкти – на максимум, воїни. Можете вберегти себе — бережіть! Захищайте країну на всіх фронтах! Ці нелюди ще не збагнули, що навіть ті, хто виїхав, на кордоні розмовляють українською і кажуть: я повернуся. Вони ще не збагнули, що навіть там захищатимуть Україну. Волонтерством, мистецтвом чи інформаційно. Вони не збагнули, що вбити нас неможливо!
Сумніви ставимо на мінімум. Злість — на максимум…
11.03.2022
Коментарі