Мені ножі в крила й гвіздки під п’яти кидають люди вже за звичкою старою, теплою для всіх, мов плівкова світлина на центральній стіні у вітальні. День пропустиш, не поглянеш на неї – й одразу відчуття, що про якусь важливу місію забув. Щось на кшталт сортування пет-пляшок та переробки паперу – задля порятунку Всесвіту. І кожен (!) здіймається на драбину, аби швидкість польоту різально-колючого набула якнайбільшого значення. Певно, тренують влучність, а босі ноги та складені крила – для них мішень. Шкода, звісно, таку старанність маси не проявляють задля грамот в олімпіадах, бо людське життя рівне азарту, а в іграх за правилами підсумок можна прорахувати за теорією ймовірності.
В’ються багрові стрічки, а я вже не дивлюся вперед, а йду спиною під обстріли, плетучи светри й шкарпетки. Не страшно, не болісно, загартувалася. Ще трішки – й одягнусь у власне в’язання, байдуже, в якому сенсі.
