Повертатися в чиєсь життя – проти моїх принципів.
Годиною раніше:
Дзвін із ненависним писком розриває тишу в коридорі. Власниці світло-русявого волосся все-таки довелося прокинутися. Настінний годинник люб’язно демонструє, що зараз пів на другу ночі.
– І кого ж могло принести в цей час? – запитує саму себе подумки дівчина.
Остаточно змушує пробудити свідомість холодна підлога, бо хтось знову забув, куди подів м’яких зайчиків. Мурашки неприємно щипають босі п’яти. Стіни коридору все ще відбивати дзвін і розносити його на всю оселю.
У під’їзді занадто темно, щоб побачити бодай силует порушника нічної тиші по той бік дверей. Три повороти й протяг, що лоскоче щиколотки. Не вірить своїм очам, умикає світло в коридорі.
– Пробач, що без попередження, неси перекис, – говорю давно знайомим очам, відмічаючи те, що з плином змінних вітрів та пір року вони незмінні й такі ж прекрасні.
– Що-о? – мов зачарована, перепитує.
– Та я ж не інопланетною мовою говорю, хоча, якщо вірити пліткам, то звідти й з’явилася, – ямочки на щоках, – неси перекис!
Знову босі п’яти блукають квартирою, але вже не помічаючи температури підлоги, явно нижчої за тепло тіла. Обійшовши кухню, ванну і спальню, у вітальні в коробці на верхній поличці шафи знаходить аптечку й, уже повертаючись до раптової гості, перебирає пляшечки та знаходить потрібну.
– Боженьки, а що ж з тобою сталося? Чому так пізно? Ах! Ти не поранилася? Де болить? – і голос із тих пір не змінився, і монологи ті ж.
Знову ямочки на щоках:
– Та от, виходила в магазин за черговою порцією самообману, спіткнулася на сходах, – задираю по коліна джинси, – і роздерла трішки ноги. Ну, і згадала, що в тебе колись були всілякі пігулки та рідини на всі випадки життя, тому цей… через пів міста пішки прийшла.
Шокована почутим, прикриваю губи, що розтулилися від шоку.
– І чого ти досі одягнена стоїш? Давай пальто й іди у ванну, мало яка зараза там може в кров потрапити! Пів міста пішки… – русява навіть не подумала про те, що є цілодобові аптеки й можна було в першій-ліпшій придбати перекис.
Нічні години зближують, склеюють невидимим, але до терпкого відчуття в горлі солодким соком.
Опісля того, як одного грозового дня ми роз’єднали все спільне з русявкою, моє життя перетворилося в позачасову порожнечу. Сон не виміряли годинами, прийоми їжі від бажання звелися до вимушеної потреби організму, а шалені потоки в голові мов обірвалися. І чим далі відділялися наші тілесні оболонки одна від одної, тим тоншими робилися матерії душі, гостріше відчувалася потреба в наповнені серця бодай її присутністю. Поряд.
Цієї ночі серце не витримало. Ніякі ліки вже не допомагали, антидоту від отрути під назвою «Вона» не знайшлося. Уже знесилене тіло хапалося за нитки, підтягуючи себе вперед. З кожним метром біль відчувала гостріше. Не фізичний – душевний. І тепер у коридорі її квартири прийшло розуміння: вона – це протидія до отрути самознищення.
У цю мить:
Пальто залишається на підлозі, а ноги скорочують відстань до власниці неземних очей.
– Обійми… – пляшечка з перекисом падає на підлогу, моя мокра гаряча щока притуляється до оксамиту плеча.
