З точки зору мертвої класики, вона втілює сплетіння запалених ідей у сузір’я. Пунктири розкинулись од рук і до ніг, і всі вони спрямовані в серце (навіть якщо, на перший погляд, це паралельні площини, ніхто не відкидав теорему про три перпендикуляри, варто лише провести прямі).
Якщо на неї поглянути крізь призму, то вогонь розділиться на спектр усіх можливих кольорів та відтінків, а вона залишиться лиш тьмяним рефлексом у тіні, як сіре по сірому (хоча сірий лише для заангажованої людини утворюється з чорного та білого, будь-який художник назве свою найулюбленішу комбінацію кольорів, що дадуть цікавіший та глибший результат при замішуванні на палітрі). А без призми вона – найчистіший зелений, який не можна відтворити штучно.
Вона подібна до зламаного метронома. Стукотить, наче відбиває ритми, та чомусь ніхто так явно не помічає зламаних кісток (хоча музиканти навмисно використовують синкопи у своїх композиціях, щоб закрутити гвинти у звиклих до буденного звучання мізках, і ця жорсткість викликає нестримний інтерес, минаючи прагнення виправити недосконалість).
Не більше ніж принцип. Не менше ніж механізм. Не ув’язнена часовими рамками. Не підкорена іншими.
