Сива ніч навіває неспокій. Чорнило химерними ляпками розпливається аркушами дешевого зошита. Хотілося навчитися володіти пером, але перекреслювати таку «унікальність» і перевчатися писати іншою рукою не хочеться. Тому шукаю натхнення в досить невипадкових казусах.
Тут плюсується своєрідна романтика людини, котра божеволіє від запаху старих і не завжди якісних газет, котру приваблює нечіткість і потворність результату, котра звикла самостійно прокладати стежки, навіть якщо поряд вистелений бруківкою шлях. І байдуже, що за очі поливають кислим соком і кидають кісточками. Я завжди любила цитруси, хоч і знаю, що потім воюватиму з алергією.
Десь читала, що душа людини важить усього десять грамів. А якби хтось витяг мою? У ній, як говорять мої та мамині друзі, є дещо геніальне, такі люди трапляються раз на мільйон. Я гадаю, причина всьому – в’язання із думок. І, чесно, залюбки б роздала сплетіння ниток між інших людей бодай трохи, відкроїла б од серця найщиріший шматок.
Сива ніч прокладає коридори сміливості. Слова прилипли крильцями до вуст, проте душа не хоче рватися на клаптики через мовчання. Занадто часто латками вкривається. Занадто часто чорними калюжами мічена.
Болить серденько, коли доводиться мовчати в подушку. Чи просто боюся відпустити слова з губ у вільний політ? Я не чахну в перестрілках меж доби, а в’яжу колючий дріт стрічками зі сліз, ночами пролитих у долоні суворої долі.
