Замість епілогу. Війна ввірвалася в наш дім, несучи страждання, руйнуючи звичне, змушуючи жити за новим правилами. Вона нагадала, що є вартісним, а що – буденним. Її роз’язали ординці, одержимі ідеєю панування світом в єдиному прагенні знищити те, що їм не підвладне – волю інших. Ми боремося, а значить – живемо, ми віримо, а значить – нездолані, ми несемо в серці любов, а значить - за нами правда. У війни свої стенограми подій. З часом якісь з них зітруться, якість – стануть історією, а ось ці дві маленьких сторінки з життя знайомих мені людей, сподіваюся, відкриють силу нашої САМОБУТНОСТІ.
Коли в серці живе надія (замальовка про материнські почуття і не тільки). Досвіток, обережно підкравшись, зазирнув у причілкове вікно. Йому на мить здалося, що десь у самому куточку оселі хлипає невідворотній біль, хапається стомленими від розпуки руками – крилами, тягне з незвідки струну відчаю… І хоча морок ще не випустив з обійм кімнату, все ж таки провіснику дня влалося розгледіти нечіткі жіночі обриси, постать, схилену над столом… Досвіток пучечком зібрав золотаві прожилки перших сонячних променів і кинув їх чимдуж уперед, сподіваючись розгледіти ту, чию присутність відчув тут у цю мить. Вихоплене золотавими павутинками змусило здригнутися навіть його, бувалого (скільки ж бо бачив-перебачив він за своє одвічне життя…). У колись веселих, сповнених сміху куточках козацьких сірих очей таїлася темна безодня… У ній, як у страшній круговерті, привидами здіймалися спогади. Ось вирвася назовні той день, коли в телефоні озвалася чоловічим голосом звістка з військкомату: «Ваш син пропав безвісти». Заплакала, затужила, хапалася безтямно за дрібнички на столі, намагаючись зібрати воєдино думки, чуття, себе і спогади… Зустрілася поглядом з ним, найріднішим (на світлині і в сина такі ж усміхнені сірі очі), подумки обійняла, притулила до грудей кровиночку…Промовила стиха:
-Тримайся, синочку… Вірю, що живий…. Інакше й бути не може…
Вулиця зустріла весняною прохолодою… Зі стіх стікала тонкою цівкою каламутна вода, поспішаючи під ноги перехожим… Жінка йшла повільно. Кожен наступний крок давався все важче. На пророзі військкомату зупинилася, спитала, куди йти. Відповіли чемно, проте заклопотано. Двері відчинив немолодий майор і, запропонувавши сісти, повідомив скупі факти. Жінці все це видавалося неральним… Не вірила, не хотіла вірити почутому, адже ще позавчора розмовляла з любою дитиною, чула його спокійне й розважливе: «Не хвилюйся, мамо. Ми вистоїмо…».
Раптом з темною безодні зринув давній спалах-спогад: світлочубий хлопчина, міцно тримає її за руку і захоплено розповідає про свою мрію – бути командиром, захищати і перемагати…
Удома відкрила альбом з фотографіями. Переглядала, торкалася кожної, прислухалася, сподіваючись відчути (адже синочок теж торкався цих світлин) хоча б краплиночку тепла…
Минув тиждень, а потім місяць, другий… звісток не було… Писала запити, вела розшук, сподівалася… Кожна нова інформаія про звільнення полонених вселяла надію, однак у списках сина не було…
І знову спогад… Подруга повідомала, що на одній із зустрічей буде той, хто залишився живий, вийшовши з пекла Бахмута. Як не піти? Може, чи не єдина можливість почути щось нове?.. Підійшла до хлопця після зустрічі. Почала питати…
-Тримайся, мати, твій син загинув, - промовив співбесідник. Не заплакала, не затужила… Повернулася й пішла, не зронивши жодного слова… Лише дійшовши додому, дала волю чуттям… У ту мить зникли стіни, зникли кілометри, зникли місяці очікування…Вони стояли навпроти один одного… Жінка ніжно гладила руку сина, вдивлялася в кожну рису його обличчя, ніби хотіла запам’ятати назавжди. А він посміхався відкрито й щиро нені… Зненацька десь здалеку, з гуркоту вибухів, з вечорової тиші зринуло знайоме: «Тримайся, мамо… Вистоїмо…»
Вечір згасив останню свічку на небі. Жінка втомлено сіла край столу, поринувши в спогади. У кутку звично причаївся біль, тягнучи з незвідки струну відчаю. Як на екрані старого кіно з’явилася картина. Вона міцно притискає до грудей маленького синочка, дивиться в його сірі примружені з іскорками сміху очі, а навколо степове безмежжя, сповнене пахощами трав, скрипками цвіркунів і синіми безсмерниками…
Коли досвіток, обережно підкравшись, зазирнув у причілкове вікно, жінка відчула, як перед нею сплило видіння: чуже дворище, серед якого – горіх, два з трьох коренів – вийшли із землі, а третій – міцно тримається…З далекої імли почулося упевнене: «Тримаймо… Ще є НАДІЯ»…
Примхи долі (замальовка з життя рядового) Десь далеко сонце сідало за обрій. Бруд, змішаний із розталим снігом, чіплявся, як остання надія, за кожну стебину в полі. Здавалося, що втомлена буремними подіями земля, прагне лише спочинку й весняного оновлення, принесеного з вирію птахами (що їм крилатим до війни? Звикають потроху…). Бій відкотився аж за пагорб, тому коли на полі з’явився БТР, натужно порскаючи брудним снігом, це викликало подивування в старої сороки, що, звивши гніздо край посадки, спостерігала, як машина, гучно рикнувши, зупинилася. Люк відкрився. За мить на полі, розгублено кліпаючи очима, постав кремезний парубійко. Одназу можна було здогадатися, що щось пішло не так, і йому доведеться шукати вихід самотужки. Ось він витягнув з кишені телефон, спробував зорієнтуватися на місцевості. Куди йти? Вирішив все ж таки дістатися посадки (там дерева і, напевно, безпечніше). Тільки-но з’явилися перші дерева, як вийшли троє. Не очікував на ворожу засідку, тому й не встиг прийняти правильне рішення. Чужий автомат болем обізвався у грудях… Коли опритомнів, то зрозумів, що знаходиться серед чужих. Брутальна лайка (а що ще можна очікувати від «визволителів»?) змінилася улесливою пропозицією: «Не хочеш до в’язниці, прийми наші вимоги». Не зголосився, бо ішов захишати найдорожче, своє…
У в’язниці тепмрява й сморід. Їх чотирнадцятеро в невеликій камері. Вдень - допити, знущання, біль… Уночі – короткі хвилини спокою, спогади і подорожі… Куди? Додому, до родини, до сина… Як йому там без тата?.. А ще згадалася остання зустріч однокласників. Напередодні війни саме засиділися аж до вечора… Потім військкомат, навчання і перший бій, а ще – усвідомлення того, що боронимо своє, на цьому й стоятимемо. Щоб не втрати лік часу, вишкрябував на стіні риски, відмічаючи проведені в катівні дні.
На останньому допиті зламали руку і ногу… Вистояв, бо вірив. Хлопці десь довідалися: буде обмін полонених. Усі напружилися. Може, візьмуть когось з них? Серед тих небагатьох, кого звільнили, був і він.
Перше, що побачив – автобус, машину швидкої і своїх побратимів. Де і сили взялися! Накульгуючи, рушив уперед. Оговтався вже в шпиталі. Вранці, коли сонячні промені вдерлися стрімголов у плату, побачив своє відображення в дзеркалі. На скронях павутинками вплелася сивина. Ось тобі й маєш…
-Мабуть, став найдорожчим серед вас, хлопці, сріблястим – пожартував неголосно.
Обізвався телефон. Побачивши виклик з-закордону, відчув серцем – дзвінок від сина. Той розповів, як шукали, як зверталися до Червого Хреста, коли побачили на одному з відео в Інтерннеті його серед полонених…Серце натужно калаталося. Відчував, як міцнішає зв’язок із сином, з усіма тими, хто щохвилини, щогодини, щодня робить можливе й неможлвиве, щоб визволити своїх з полону…Потому минуло два місяці. Біль потроху вщух. Виходячи зі шпиталю, ніс у серці тверде переконання: потрібно повернутися, щоб допомогти. Він має вже досвід, знає, чим прислужитися молодим, які тільки-но починають свій шлях на війні. Чи страшно? Звичайно, так. Але є щось значно важливіше за страх. Це ВІРА в ПЕРЕМОГУ, це впевненість, адже боронимо своє, є СИЛА, що в ЄДНОСТІ… І Україна в серці понад УСЕ!
Замість прологу. На війні немає незначного. Кожна мить, прожита і пережита, - це шлях до нового себе, до іншого життя, в якому не буде місця підлості й зраді, де ми, українці, будемо впевнено й красиво відкривати світові Вітчизну. А ще понесемо в прийдешнє пам’ять про тих, завдяки кому це стане можливим (хай то буде рядовий чи офіцер, енергетик чи лікар, мати, дружина, сестра чи син…). Ми незнищенні як народ, ми прекрасні в своєму прагненні бути вільними, і ми щасливі, бо народжені з ЛЮБОВІ…
