(епічна замальовка, навіяна «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки»)
Круторогий місяць, вийшовши з небесної купелі, по-парубоцьки підморгнув маленькій хмаринці, що запізнилася за обрій, де збираються втомлені за день каравани вічних мандрівників, і, хвацько стьобнувши батогом, пограв на пасовисько сріблясті зірочки-овечки. Останні, щоправда, не поспішали розбігатися навсебіч, а більше тулилися купками, схожими то на старий селянський віз, то на розсипану дорогою з Криму сіль, що її чумаки от-от мали привезти додому. Саме цієї пори біля старого хутора, що поблизу Диканьки, зустрілися двоє. Вона, струнка, з гострим поглядом сургучевих озеречок з-під вій, і він, замислено-мрійливий, з гарними ямочками на щічках. Якби трапився їм запізнілий перехожий, то, певно, здивувався, наскільки несхожими видавалися ці двоє. Дівчина не відривала очей від гаджета, намагаючись у стрічці новин Instagram відшукати відгуки про останній показ від Versace. Її супутник неголосно, з ноткою іронії в голосі, пробував переконати подругу, що жоден подіум з яскравими сукнями й високими підборами не зможе дорівнятися своєю вишуканістю до утаємниченого світу природи, де кожен колір, деталь чи обрис вражає своєю довершеністю. Певно, суперечка тривала б ще довго, аж раптом десь за старою гіллястою грушею щось натужно гухнуло. Звук не був схожий ні на німе запитання пугача, ні на поскрипування старої ворітниці і, звичайно, зовсім не нагадував зляканого нічною невизначеністю цвіркуна.
Дівчина здригнулася, озирнулася довкруж, сподіваючись, що це їй усе привиділося. Аж ні… Голос натужно озвався знову, змісив стрепенутися сполохане серце, узяти за руку парубка.
Хіба тобі не страшно, Микольцю? - мовила самими куточками губ.
Ні, а чого ж боятися. Тут тільки ми з тобою. Правда, бабуся говорила, що саме в таку ніч найсміливіші вирушають шукати цвіт папороті. Може, й ми спробуємо, бо той, хто його знайде, отримає багатство. Хочеш?- поцікавився хлопчина.
Дівчина на мить замислилася. Сургуч під віями змінився холодною чорнотою озерної круговерті, а кирпатий носик химерно заворушився, ніби саме йому потрібно було зараз прийняти непросте рішення. Проте невпевненість тривала лише мить.
Усе ти вигадав, парубче. Це лише в казках та переказах розквітає на Купала ця дивовижна квітка. Намріяв все…
Якщо не віриш, то чому ж боїшся? – підтрунював Микола дівчину.
З-за старої груші полинуло вже знайоме : «У-гу-гу-гу-шу-шуу-ууу…»
-Ось, бачиш Басавлюк охочих до легких скарбів у подорож запрошує. Не задовільнився тими душами, що їх собі забрав. Чи пропонує комусь у піжмурки з долею пограти.
Уляна, що й так вже була налякана чи то бурмотінням, чи то схлипуванням, сторожко приглядалася до нічної темряви, ніби сподіваючись розгледіти в ній того невідомого. Проте місяць, дражнячи дівчину, заховав ясне обличчя і дав волю старому мороку, що навшпиньках підійшов і накрив усе довкруж чорним серпанком непроглядності.
-Не потрібні мені ті скарби. Що з ними робити? – боязко вимовила дівчина.
- Ну, то й добре. Вони нікому щастя не приносять, адже нечистою силою подаровані. Проте, якщо хочеш, можемо відвідати одне дивне місце. Я його того літа надибав. Спершу здалося воно мені звичайним. Прийду, бувало, сяду на старому камені, вкритому краплинками прохолоди. Почитаю трохи. Відпочину. Та одного разу засидівся аж до вечора, вже почало смеркати… Дивлюся, вдалині щось ніби жевріє… Пішов на той вогник, а там… галявина з дивною квіткою посередині… Тільки-но хотів до неї доторкнутися, як спалахнула, зникла, а десь здалеку озвалося таке протяжне, як зараз, «У-гу-гу-гу-шу-шуу-ууу…». Спробував піти – ноги прикипіли.., зрушити не можу. А навколо щось ніби магічне діється: зоряним небом на мітлі пролітає Солоха, хитро підморгуючи своєму чорнявому хвостатому залицяльнику, а панночка в старій, ще прадідівській церкві, ніяк не може знайти спокою… Раптом з нізвідки з’явився Петро Безродний, блідий такий, руку простягнув за яскраво-червоною зіркою, що спалахнула вогнем… Мить – і видіння щезло… Прокинувся зранку, ніби нічого й не сталося. Проте відтоді ходжу до того каменя. Він мені особливу силу дає…
Дівчина недовірливо підняла брівки дашком. Їй чомусь здалося, що Микольця все вигадав. Хіба ж насправді відьма може літати у небесній високості, Басавлюк перетворювати квітку на червінці, а Вакула на спині в чорта їздити до цариці за черевичками для Оксани? Треба ж таки, повірила парубкові…
Ну, стривай, хлопче. Я тебе піймаю на брехні. Знатимеш, як морочити голову, - в думках вирішила Уляна, а натомість голосно мовила: - Може, покажеш своє чарівне місце?
Добре, ходімо, - одразу погодився Микола.
Кругловидий місяць, ніби старий знайомий, привітно посміхнувся згори цим двом, кинув у безмежжя чорної круговерті новий жмуток сріблястих іскринок. Звивиста стежка одразу ожила темно-зеленою вишиванкою на сірому полотні. Він зазирав у сургучеві озеречка під довгими віями, намагаючись відшукати в них сховану таємницю, а вона всміхалася Микольці і всьому світові в передчутті нових пригод…
Майже прийшли, - зронив стиха хлопець і додав: - Поглянь, здається, справді за деревами щось ніби палає.
Дівчина придивилася. Там, де три пагорби утворювали невеличкий приярок, злітали вгору розжарені іскри багаття, навколо якого кружляли тіні. Уляна завмерла, адже розказане хлопцем в її уяві розквітло казковою аквареллю… Ближче… Ще трохи…І вже не тіні, а молодь у самобутніх українських костюмах, весело сміючись, стрибає через багаття. На старому вкритому росою камені (саме про нього розповідав їй Микола) сидить рудовусий дядько в крислатому солом’яному капелюсі. Побачивши Уляну, привітався запросив до гурту.
А ви чиї будете? Чи бува не Маріїн онук? А ти Зайчуківська? - спитав із цікавістю.
Дівчина лише ствердно хитнула головою. Обличчя дядька їй також видалося близьким. Ні, вона його раніше не бачила, проте десь у підсвідомості відчувала: знайомі давно...
Гамір трохи стих, молодь вмостилася напівколом біля рудовусого й попросила щось цікаве розповісти.
Про що хочете почути? – поцікавився. – Може, про те, чому мене всі Рудим Паньком кличуть? Ні, краще про Сорочинський ярмарок, про таємничу червону свитку, про кохання…
Соковита дядькова мова, видобута з глибин душі, заворожувала красою, а самобутні українські образи (і Грицька, і Черевика, і Параски… та хіба тільки їх?) оживали в уві, даючи змогу парубкам і дівчатам поринути в прості й водночас небуденні події. ..
Десь далеко в хуторі обізвався півень, його підхопив інший… Уляна змигнула… Видіння зникло. Вони знову були вдвох.
Чи не привиділося все мені?
Хто знає…
Скажеш, що і Панька, і дівчат та хлопців не було. Багаття теж привиділося?
Кажу ж тобі, чари… магічний камінь… Івана Купала…
Звідки? В Інтернеті про таке не читала…
А ти візьми твори Миколи Гоголя - і не таке для себе відкриєш.. Це тобі не покази мод в Instagram. Це магія життя… Магія слова…
Круторогий місяць, зручно вмостившись на стільчику край неба, пас свою срібноруну отару. Зірочки-овечки зацікавлено підіймали голови, від чого все навколо змінювало свій колір: стара хата нагадувала переросток опеньок, а груша – сріблясто - зелену кулю. Біля хутора поблизу Диканьки прощалися двоє. Вона, струнка, з гострим поглядом сургучевих озеречок з-під вій, і він, замислено-мрійливий, з гарними ямочками на щічках. Світ дихав небуденністю…Чи повернуться вони сюди знову? Обов’язково, по-іншому й бути не може з натхненними творчістю великого М.Гоголя.
Коментарі