***
– Прийматимеш ці таблетки двічі на день і через місяць станеш цілком нормальним.
Нормальним? Це таким же лицемірним ідіотом як ти, з купою галасливих дітей та кредитом за нову машину? Ні, дякую, я краще залишуся просто собою, аніж, випивши різнобарвної отрути, уподібнюся грифельному й нудному примітивіту. Але щоб в котрий раз не засмучувати сестру, просто мовчки встаю з крісла і йду.
Ну чому так нудно? Сірі будинки, сірий асфальт, сіре небо і навіть одяг і той сірий! Куди поділися всі кольори? Може, їх вкрали для того, аби показувати по телевізору, там же все таке різнокольорове, неначе у веселку врізалися.
Відчиняю двері будинку й поглядом чіпляюся за настінний годинник, що гучним й точним механізмом відбиває дев'ятнадцяту. Пройшовши повз букет запашних півоній на кухонному столі, які сестра кожних три дні замінює іншими, сідаю на диван у затишно обставленій вітальні, як раптом чую звук дверей, що з гуркотом відчиняються, а далі важкі кроки по холодному ламінату. Я встигаю подумати лише про те, що й сьогодні не зможу насолодитися своєю «шизофренією самотності» і раптом цілий спектр різнобарвного й такого колоритного шквалу емоцій просто таки потужною хвилею припечатує мене до дивану.
– Ніколи не зустрічала такої нудотної атмосфери добробуту й благополуччя, іманентної якійсь домогосподарці в біленькому фартушку, але аж ніяк не інтроверту з превалюючими тарганами ідеї в голові.
– Я теж не очікував побачити узурпістку із грацією слона.
Тут я звісно трохи перегнув палку, адже дівчина виглядала дуже мініатюрною, та й одягнута була стильно, а що головне – яскраво. Увесь її зовнішній вигляд «кричав» про оригінальність й плюралістську натуру. Такої незвичної зовнішності годі й уявити в межах цієї надто вже правильної й, мушу визнати, трохи гнітючої квартири.
– Ходи зі мною! – владно промовило це «створіння», заледве варте досягнути до мого плеча.
Не знаю чи вона носила лінзи, а чи від природи мала такі прекрасні очі, але цей яскравий жовтий колір з витягнутими вертикальними зрачками й мигдалевидна форма додавали їй якогось особливого шарму, хотілося йти за нею навіть у провалля Тартару. Є такі люди, до яких тягне, неначе магнітом. Я ж завжди був чимось на кшталт полюса того самого знака, завжди відштовхував.
– Забудь усе, що тобі досі говорили про тебе й людську натуру в загальному. Людська свідомість – поняття дуже складне. Абстракція знайома тобі так само добре, як і будь-якому пацієнту тих зануд у білих халатах, що величають себе професіоналами, здатними вилікувати «неадекватність». Я тут тільки тому, що ти виявився сильнішим за це. Ті таблетки дійсно рідкісна отрута, як можна втручатися у чийсь внутрішній світ та ще й свято вірити у цілющі властивості тих барвистих порошків? Кожна людина – окремий всесвіт, не підпорядкований якимось безглуздим законам. Ніколи не зрозумію, як можна проміняти цілу галактику на якесь нікчемне сузір'я. Просто безглуздо! Тепер вийди на вулицю й подивися, тільки дуже уважно.
Я пройшов повз чарівну незнайомку й зачаровано застигнув на порозі свого дому.
– Бачиш, який прекрасний цей світ і як у ньому панує досконалість. Немає нічого гарнішого за такий раптовий захід сонця чи щирий сміх дитини, в кожній маленькій травинці закладено інформацію із самих основ, тих чистих початків існування.
– Куди ти мене ведеш?
– Хіба це має значення?
Її питання так і залишилося без відповіді, а я задумався, поки ми проходили вулицями цього невеличкого міста. Вона йшла швидко, кривлялася у безмежні скляні вітрини, як маленька раділа раптовому прильоту метелика, так дзвінко сміялася, коли я морщив носа від її чергової дурниці. В ту мить я зрозумів, яким сліпим був увесь цей час. Вона відкрила мені очі на те, який прекрасний світ і як чудово народитися й жити в ньому, а я ж навіть не знав її імені.
– Як тебе звати?
– А яке ім'я на твою думку найбільше підходить мені?
– Якесь таке ж яскраве й сонячне, як і ти сама. Ти нагадуєш мені екзотичний фрукт, незвичний на вигляд і ще більш цікавий смаком.
– І багато таких «фруктів» ти знаєш?
– Моя сестра нагадує мені вишню, така ж терпка й різка, але звична, домашня. Я не пам'ятаю своїх батьків, тому вони як та фруктова корзина, намальована якимось абстракціоністом, де важко знайти, що є що. Пекар, який живе через дві хати від мене, як стиглий кавун, такий же великий та увесь час у смугастому фартушку. Моя сусідка така ж липка, як руки після ананасу, а моя маленька племінниця нагадує мені ніжний рожевий абрикос.
– Ти так красиво говориш, чому ж ніколи не записуєш думок на папері? Він витримає усе, тільки ручку так сильно не тисни.
Ми засміялися цього разу удвох і я збагнув, що за цим рогом знаходиться мій дім.
– Ти ж не зникнеш, як тільки я увійду у двері? Чи ти нічого більше, аніж вигадка моєї хворої уяви?
– Мене не так легко спекатися. Увійшовши одного разу в твоє життя, я вже не вийду з нього всього лиш спомином нічного сну. Ти бачив, як машина завозила речі у дім навпроти? Здається, туди переселився хтось.
Вона підморгнула мені й останній блиск сонця мандариновим блиском відбився у її фантастичних очах.
***
– Братику, чому ти не пішов спати у свою кімнату, тут геть незручний диван?
Я лише тепло всміхнувся своїй любій сестрі й краєм ока помітив, як увімкнулося світло у кімнаті сусіднього дому…
***
Люди приходять і відходять, але кожний з них залишає свій неповторний слід у цьому житті. Ортодоксальність нашого життя неухильна, воно швидко минає, не встигнеш і озирнутися. Кажуть, ніби кожному з нас відведено свій годинник і його стрілка зупиниться в певний час. Як би важко не було жити, ніхто й ніколи не зупинить цей механізм передчасно. Як казав Хідлстон: «У людини два життя, і друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя лише одне!».
Коментарі
Дуууже дякую)
Молодець!
Найкращою нагородою для мене були б саме добрі вчинки, вчинені під впливом творчості