Авторка твору - переможниця ІІІ етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості " Об'єднаймося ж, брати мої!"
Утікаючи з полону, Станіслав Маляр прихопив із собою щоденник свого побратима. Він не мав часу й сил довго порпатись в одязі мертвого Васильовича та, згадавши, що пообіцяв віддати цю «бойову книжечку» його дружині – Марії Вишневській, швидко вийняв невеличкий записник з кишені куртки, заховав у сумку й побіг до своїх. А далі Маляр уже не пам’ятає, що було, бо, сівши в машину, заснув мертвим сном. Їх везли у Дніпро. Дорога була складна та небезпечна. Можна сказати, що дороги не було взагалі. Стасу снилася донечка Амалія. Вона простягала рученята до татуся й просила, щоб він її врятував. Це видіння переслідувало його після тортур і побоїв, після того, як, знесилений, падав у забуття. Він добре знав, що її немає, що осколок ракети пройшов через її тільце і вона померла 27 лютого у Києві.
Сон перервав молодий боєць Огірочок. Гей,
– Маляре, прокидайся! – кричав він.
– Встав уже, – спросоння пробурмотів Стас.
Зазирнувши у вікно, він побачив Дніпро, шум хвиль якого почав забувати.
Глянувши на будинки, Маляр хотів плакати. Вони під’їжджали до площі, де було багато людей. Одні стояли, чекаючи своїх героїв, другі плакали, деякі складали руки в молитві й підносили погляд до неба.
Маляр пройшов крізь юрбу, і на нього налетіла жінка, ще зовсім молода, з щирою усмішкою і заплаканими очима.
– Стасе, любий, ти живий!!!- раділа Юля і міцно обіймала коханого, цілуючи його ніс, очі, вуста.
– Я дуже сумував за тобою, Юлечко.
Стас обійняв дружину і міцно притиснув до грудей. Це був момент безмежного щастя. Станіслав вижив попри полон, знущання, травми і біль. Їх мали везти у Дніпровський госпіталь на обстеження. Юля, знаючи, що він зараз тут, біля неї, відпустила його з своїх обіймів. Вона вірила, що згодом вони повернуться на білій «Шкоді» додому, до Києва.
Стас віддав дружині свої речі і щоденник Васильовича.
– Що це? – запитала Юля.
– Це потрібно передати Марії.
Юля добре знала, що Владислава немає в живих, що нелюди по-звірячому вбили найкращого друга її чоловіка, тому не сказала більше нічого.
Через деякий час вони поверталися в Київ. Юля цілу дорогу розповідала всі новини за той час, що Стас був у полоні. Чоловік мовчки слухав і угукав.
Увійшовши до свого київського помешкання, він полегшено зітхнув.
– Ми маємо піти до Марійки та віддати їй щоденник, – задумливо промовив Стас.
– Сьогодні? – запитала Юля. – Юльцю, це терміново, – сказав вже серйозним тоном Станіслав. – Добре, добре, не хвилюйся, любий, – відповіла Юля. – Поїхали, – попросив Маляр.
Вони сіли в машину й поїхали на правий берег, де була квартира Вишневських. Стас натиснув на кнопку дзвінока. Двері відчинила сумна, стомлена жінка.
– Привіт, Маріє, – ихо промовив Стас. – Привіт. Заходьте, – відповіла жінка.
Пара пройшла у простору вітальню, сіла на диван. – Чаю чи кави?- –запитала Марія. – Маріє, присядь, нам потрібно поговорити, – попросив Станіслав.
Жінка сіла у крісло і відсторонено дивилася кудись далеко, у вікно.
Вона знала, що її чоловіка вбито в полоні, тому все, що говорилося про нього, ятрило їй душу.
– Хочу тобі, Маріє, розповісти, як загинув твій чоловік.
Мушу тобі це сказати, бо не зможу жити, коли ти це не почуєш. Нелюди відрізали йому голову, – сказав тихо Маляр.
Сльози потекли по щоках Марії. Вона розуміла, що шанси вижити у полоні були мізерні, але не думала, що її чоловік загине такою смертю. Жінка ридала, а Юля, обіймаючи, заспокоювала її.
– Влад сказав мені, щоб я забрав його щоденник, якщо з ним щось станеться, і віддав тобі. Він не дожив десять днів до того, як нас звільнили з полону. Тому я тут, -– продовжив Стас.
Він простягнув маленьку книжечку з коричневою обкладинкою Марії. Розгорнувши її тремтячими руками, жінка побачила, що сторінки списано чорними буквами від обгорілого сірника. Деякі літери були затерті, але дещо прочитати можна було.
08.03. Я в полоні. Нас б’ють, але вмирати не дають. Вони хочуть зламати нас, але не вбити. Краще вже смерть.
11.03. Один з кацапів помітив у мене на спині тату у вигляді сонця. Йому це не сподобалось. Ледве живий.
04.04. Почали менше бити, але тепер стоїмо по дев’ять годин не рухаючись. Рухнещся – «добре» отримаєш. Їмо сиру гречку.
16.04. Помістили у велику яму. Ще живу.
19.04. Повели в сізо. Почалося все спочатку. Допит. Побої…
Я не витримав і вигукнув: «Слава Україні!» Кати лютували і сказали, що мені не жити. Я почув, що вони збираються мене вбити. Я радий. Якщо ти коли-небудь прочитаєш це, знай, що я люблю тебе й нашу дитину, яка має народитися. Обіймаю міцно.
Коли Марія це прочитала, то розплакалася ще дужче. Владислав віддав своє життя за неї і їхню дитину.
Владиславу Васильовичу Вишневському було присвоєно звання Героя України посмертно. Його поховали на кладовищі в Києві, поряд з іншими героями.
Марія поверталася разом зі Стасом Маляром і Юлею із цвинтаря. Яскраве сонце заглядало до машини. За вікном було пшеничне поле з маками. Жінка попросила Маляра зупинити машину.
Милуючись маками, Марія піднесла голову до синього неба, яке зливалося на горизонті з жовтою пшеницею, погладила округлий живіт - і щастя наповнило її душу.
Коментарі