Замість епілогу
Ніч темно-фіолетовою сферою викотилася на зоряний шлях. Звикла до магії в повсякденні, чаклунка обирала місце, де їх буде комфортно перевірити свої здібності. Інтуїція не підвела… Зазирнула крізь шибку в мої очі кольору стигли вишень і зрозуміла: опинилася за призначенням. І справді, де ж, як не тут (у звиклій до казок, розказаних бабусею, сповненій дивовижних іграшок, зроблених маминими руками, кімнаті), місце для перевтілень?.. Крізь збільшуване скло перевірила думки… Однієї магії виявиться замало… Може, ШІ допоможе? Він профі, і сучасний дуже… Ох, як важко з цими підлітками… Погортала сторінки біографії, з’ясувала найважливіше і вирішила дати в тимчасове користування уявного пензлика… Ним і писатимуться кольорові замальовки, почасти народжені світом природи, а більше – складені з пережитих мною емоцій та почуттів, що вилилися в барви-асоціації…
Замальовка перша
Чорний морок виповз страшною гадиною в просвіток сну… Гучно ляснув вибухами, здійнявши в повітря чорну (родючу й життєдайну) землю… Вона німо скрикнула, затулилася вузлуватими пальцями (взимку ж бо завжди відпочивала)… У чорному від кіптяви й смороду повітрі повисло страшне слово «війна», розділивши життя межею-блискавкою.
Уявний пензлик сумно торкнувся чубчиком палітри і намалював знак питання, у якого одне-єдине око, здавалося, зазирає в самісіньку душу, намагаючись знайти відповідь… З цієї пунктограми й розпочався день перший… У ньому – біль, страждання, втрати, чорні хустки, крок у вічність… одного, десятьох, тисячі... І перше перевтілення – на квадрокоптер з камерою посередині (вона зафіксує миті в чорно-білому форматі). Кожна світлина – історія життя, одна з яких відома багатьом (фото пораненої Ольги Курило з Чугуєва, евакуація з Ірпеня, київський вокзал, що став притулком для тих, хто втікав від війни, розтрощена «Мрія»…) інша – лише щемкий спогад у сімейному альбомі (усмішка сина, чий слід загубився під Соледаром, руїна замість бабусиної хати і плюшевий зайчик – згадка про янголятко, яке ніколи не стане юнкою…).
Уявний пензлик здригнувся, ніби йому, маленькому, теж страшно. А потім, оговтавшись, знову взявся до роботи: чорні цеглинки кінострічки, що спіраллю намотує час і події в ньому, скупі обриси графіті на парканах, тривожна валізка… і потяг з переповненими вагонами…
Тут (у Гостомелі, Маріуполі, Києві, Запоріжжі…) залишилися кіборги (ні, не ті, що напівмашини й напівлюди). Вони справжні, живі і незборимі, як чорна рідна земля, як напис чорнилом на руїнах, як цілик у автоматі, спрямований у бік ворога…
ЧОРНИЙ здатен поглинути інші кольори… Але якщо прийде чорна хмара і проллється зливою, що змете на своєму шляху поганців з чорними душами, йому бути, як бути тим, хто попри сум’яття, важку боротьбу і втрати стоїть незламно за ВОЛЮ, ЛЮБОВ, ВІРУ там, де гаряче, де кипить кров…
Замальовка друга
Захід покотився червонобокою черешнею за обрій, затуляючи край неба, що за народними прикметами віщує вітер… Сніг, залишений подекуди примхливою природою, змішувався з примороженою злегка землею… Сонце вплітало червоні стрічки в голі дерева, щоб їм не так сумно було стояти самотою… Рум’янець заходу перетворився на щілину, навколо якої пінявими хмарами вечір малював терикони… Здавалося, дві протилежності – повнота життя і ворожнеча – живуть у цьому червоному вогні. Воно й не дивно, адже полум’я в печі – то оберіг, захист від усього лихого, це дім, родина, спокій. А розпечений сонцем далекий Марс, що, як стверджували в давнину, - прихисток бога війни, для якого пролити кров – то звична справа… Сьогодні був день другий…
Уявний пензлик, деякий час подумавши, прискіпливо перебрав на палітрі кольори, тицьнув кінчиком і розкидав навколо червоні краплинки… Зібрані в невидиму долоньку тихим присмерком, сповнені полум’ям заходу, вони, здіймаючись угору, перетворилися на жорсткі жаринки. Ці вічні мандрівники, підхоплені подихом вітру, поспішили туди, де наздоганяють одна одну трасуючі кулі (мережать небо червоногарячими спалахами), де серед вибухів, зойків, скрежету, виття звучить в ефірі голос хлопчини, що корегує вогонь побратимів. З ними маленькою жаринкою поспішаю у далеч і я… Розбитий панцерник,… у верхівці укриття ворожого снайпера… Секунди довжиною у вічність… Рація стихла…Сказати – видати себе… Але ж там ті, хто впевнені в ньому… Ефір оживає… Чіткі команди… Постріл… Червоні краплини на бушлаті... Жаринки, як прощання, як відблиск в очах…
Мати дивиться у вікно, де примороженою калиною ласують синички. Ягоди дрібним дощем падають додолу, розтікаються навсібіч. «Чого мовчиш сину?»-запитують ненині уста… Три дні минуло від останньої розмови… На душі тоскно… за вікном ягідки-сердечка… І литаври з барабанами… Козацький марш несеться хвилею зі сольного Києва…
На площі біля Софіївського Собору (саме в ньому Оранта підіймає вгору руки, ніби прагне захистити нас від ординців) чоловік у формі… Немає тих, хто на концертах захоплено спостерігав за його виступами. Вони удвох… Музика і палаюче, як вогонь, серце, що горить любов’ю і ненавистю… Голос відлунює з усіх боків, шириться, зникає у звивистих вуличках…Любов піднімає прадідівське слово, ненависть дзвенить шаблями запорозькими…Кіш за кошем, рота за ротою йдуть, укріплені вірою:
А ми тую червону калину
Підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей,
Розвеселимо…
Співає не лише Андрій Хливнюк (автор текстів групи «Бумбокс»)… Пісня пінявою хвилею розтікається Україною, злітає рейтингами переглядів у Інтернеті. Її підхоплюють, піднімають на знамена… Вона змикає стрій, гартує міць,..
З калини сиплються дощем червоні сердечка… Палаючі жарини змітають на своєму шляху нічну непроглядність… Чуєте, як б’ється червоногаряче серце України, що зливається в ритмі з мільйонами наших сердець? Воно живе, бо ЧЕРВОНИЙ – символ Життя. Він гаряче обпікає душепродавців і гріє ЛЮБОВ’Ю незламних, чий генетичний код зашифровано в червоному…
Замальовка третя
Умившись холодною росою, тендітна ромашка озирнулася довкола, ніби хотіла запитати, чи ж гарна вона? У глядацькій залі було небагато: кілька метеликів-білокрилок, занадто гордовита, щоб розмовляти з іншими, пишнотіла троянда, та маленька хмарка-овечка серед синього безмежжя неба… Усім їм, вочевидь, було байдуже, про що запитує білоголова красунька… Так почався день третій…
Уявний пензлик, звиклий до різнобарв’я, трохи знітився. Воно й не дивно… Хіба з білим самотужки на палітрі впораєшся?.. Спробував кинути жмуток кульбабчиних парашутиків на біле полотно… не видно майже… Раптом з небесної високості впала краплина життєдайної води. У ній одразу віддзеркалилися кольори світу, перетворивши білий на особливо чистий і витончений… З ним прийшло правічна магія (пращури-українці вірили у Білобога, це колір янголів і праведників, витинанки, Благовіщення й Великодня)… Енергійно поспішаючи за голкою (вона в цей день стане моєю помічницею), тонким кроком-ниточкою почала снувати на маркізеті, залишеному ще прабабусею, прозору мережку (тут тобі і гречка, вівсяночка, стовпчик з нахилом). За нею – пишна гладь з дрібними образочками, як нагадування про зимову паморозь. З-поміж квітів вирізнилася особлива - та, що з вісьмома пелюстками. Вона мені нагадала ромашку (може, тому, що люблю цю шляхетну пані?). Голка побігла далі, залишаючи звивистий слід. Ниточка до ниточки творять диво: особливу білу птаху, що символізує народження життя… Здається, ніби Божа утаємниченість прозорими смугами спускається з неба, утворюючи гру світла й тіні. Малюнок оживає: скаче білий коник біля красуні лілії, а виноград замикає коло – на створення міцної сім’ї. У родині наша правічна сила… На тому й стоїмо…
Кульбабчин парашутик підхопив білу ниточку (а з нею, звичайно, і мене), поніс туди, де в годину перепочинку між ворожими обстрілами зустрілися двоє – він і вона. Погляд, усмішка, подих, цілунок – мить одна на двох… У наплічнику – сорочка, вишита нениними руками, – оберіг один на двох…Ромашки, зірвані на лісовій галявині, – одні на двох… І Янгольське світле благословення – теж одне на двох… Мережані солов’їні вічка накривають згори закоханих. Вартують, щоб продовжився рід, адже БІЛИЙ – то знак того, що людина приходить у світ для добрих справ, символ створеного Богом світу, у якому чарівна сила денного сонячного світла обов’язково здолає марище зла…
Замальовка четверта
Коли золоточубий світанок постукав прозорим пальчиком у небесне склепіння, а перші акорди, зронені невгамовними горобцями, поспішили наздогнати гелікоптер-бабку, уявний пензлик намалював сизо-блакитну крапку. Так-так… з неї почнеться сьогоднішнє перевтілення, а зупиниться на хвилинку день четвертий…
Може, стану дощиком?.. Не впевнена... Якби він був дрібненьким, ніби висіяним зі скуйовджених пелехів хмар, а ще тихим і теплим, як краплинки в куточках маминих очей, коли вона готує обід у спекотну днину, то спробувала б… А ось злива, що пронеслася вчора над містом, окрім громовиці і мутної водяної круговерті, що пінявим потоком бігла поспіхом униз до захованої у старезних вербах Тарапуньки, ховала в дірявій торбині неспокій. Останній вужем вислизав назовні, просочувався в будиночки і нашіптував із закутка думки-пересторги (вони все частіше вчувалися в недоказаному татом, прочитаному в Twitter, натужному тремтінні скла під час вибухів десь на околиці)… цього й так вистачає, на жаль, в повсякденні…
Чи спробувати перетворитися на дзвіночки край городу? Певно, вони все знають, адже від ранку й до вечора гомонять тихоплинно між собою, дратуючи стару сороку, що, зручно вмостившись на кам’яному підмурівку і блимаючи сургучевим оком, увесь час дослухається до їхньої розмови. Дивися почує новини – і рознесе межі знайомими… Майже щодня однаковісінько: ранок, розмова, сорока…
Гадаю не варто бути дзвіночками, бо все в них заздалегідь сплановане, звичне… А хочеться чогось особливого… Ой, як хочеться…
… Уявний пензлик поворухнув хвостиком, блакитна крапка набула утаємничених і водночас звичних обрисів. Ось з’явилася кіска, за нею – крильце-метелик… Аквамаринова намистина викотилася з дивовижного небесного стручка, взула на ніжки чобітки, прикрашені волошками й квітами льону… Осідлавши коника-стрибунця, мала простягнула мені руку-запрошення… Як від такого відмовишся? Мить - і вже вітрище мчить до моря, де ховається за обрієм синя далечінь, а потім, підхопивши обох, несеться далеко в гори, де за сизою вуаллю туману - водоспад… Побачене стулило водну гладь з небесним безмежжям… З’явилося відчуття довіри до цієї стихії… Невагомість сповнила тіло… Сьогодні я була легким порухом, намистинкою у синіх глибинах, де живе віра у світлість думок, чистих і відданих, з них береться сила, щоб подолати невгамовну спрагу спеки, а мрія летить у прийдешнє. БЛАКИТНИЙ вічний і непорушний, він істина, що дивиться у вічність.
День п’ятий
Полуденкове сонце викотилося золотою таріллю посеред неба, кинуло згори жмутки стиглого тепла. У повітрі повисла липка дрімота: важко дихали луки. Їм, певно, не вистачило вранішньої росистої прохолоди, щоб вгамувати спрагу. Сонячний зайчик принагідно стьобнув золотавим батогом, підганяючи пухнасту отару хмарок до тонкої межі виднокола. А потім, ніби щось важливе згадавши, поспішив на край поля, де під розлогою осикою, що тулилася на межі, розмовляв у затінку дід з онукою. Мала неквапно перебирала в руках квіти купальниці, яскраво-жовті, насичені. Старий розтирав у долоні гілку полину, насолоджуючись його терпким духом. Сонячний зайчик поцілував у маківку дівчатко, від чого білявеньке волоссячко спалахнуло теплим вогнем стиглості. Дідові очі з бурштиновими скалками посередині хитрувато примружилися. У погляді з’явилася небуденність, змальована золотом. Сонячний зайчик схопив уявного пензлика і, не шукаючи палітри, швиденько торкнувся ним небесного світила. Вухастий пустун був упевнений: так народжується жовтий колір – символ тепла, радості і поваги. Не маючи змоги йому перечити, прийшов день п’ятий. Розморений гаряччю повітря, він теж бажав полуденкового спочинку. Присів біля малечі, прислухався…
На столі свіжоспечені пиріжки… Золотава скоринка… Тільки-но мама з хати – рука міцно стискає духмяну випічку… Бігом до хлопців на вулицю… Ті миттю хапають звичайні сільські ласощі… Крихти падають додолу… губляться в пересушеному грунті… Раптом батько на порозі… Не сварить… проте в очах - смуток…
Розмова обривається… Здається, старий десь далеко… У спогадах… У дитинстві…
Сонячний вухань зривається з місця, малює уявним пензликом обриси жовтогарячої повітряною кульки, відриває діда, онуку, мене від землі, щоб повернутися в той особливий день…
Ось причілкове вікно, мальва з люпином… підходить тато…
«Упала крихточка нехотячи, підбери й до рота, щоб злидні не їли..» - повчає сина. І додає: «Хліб – то найбільша святість…»
Батькова пропозиція поїхати в поле разом приваблює. Зібралися швидко. За хвилин п'ятнадцять доїхали. Обабіч дороги колосся, стигле, повне. Вітер жене полем хвилю…Жовте море хлібів дихає на повні груди. У кабіні комбайна спекотно. Краплі поту на скронях мішаються з пилом… Під’їхала вантажівка… за нею – інша…
Золото зерна, золото сонця… золотаві скалки в батькових очах (такі ж були й у його тата)… Удома – золотавий вечір, віддзеркалений у причілковому вікні… Втома – не важливо… Головне – разом, з діда-прадіда, незнищенне – сила землі й хліборобське начало, одвічна святість – золото сонця в налитому колосі…
Стихія ЖОВТОГО – дарувати (хай це буде тепло, достаток, благо, турбота)… У ньому живильна енергія, якому ми, мабуть, ще до кінця не відкрили для себе. Місце жовтого – центр, а напрям – лише вгору. Злившись воєдино з блакитним, він утворює прапор моєї Батьківщини, що сьогодні є символом БОРОТЬБИ й НЕЗЛАМНОСТІ, НАДІЇ і САМОБУТНОСТІ…
Замість епілогу…
Уявний пензлик причесав кострубатого чубчика (воно й не дивно: скільки часу працював), мрійливо пробігся палітрою, щоб потужно кинути на недописаний аркуш кілька яскравих, з дивними обрисами загогульок (що в кожній з них проглядається, хай розбирається Штучний інтелект… упорається, а я потім почитаю…) Вони яскраві, самобутні і неповторні, як і кожен із нас, українців, чиє життя часом є викликом долі, випробовуванням на силу духу, міць характеру, наполегливість, але водночас, написане кольорами, характерними для натур творчих, відкритих і щирих. Тому й майбуття (я в цьому твердо переконана) Ми намалюємо вмитим джерельною водою білим, щоб віддзеркалити всю багатогранність світу…
Коментарі
Як уявляє авторка зелений колір? Варто продовжити...