Я б хотіла тебе мов плющ обняти й всміхатися ніби нічого не бачила. Ніби не знаю, що в акваторіях ядерні боєголовки «навчаються». Я б хотіла тебе мов плющ обняти, і думати про нескінченність. Ніби забулися стерті роки. Ніби увесь цей час говорила.
Я б хотіла тебе…
Але так багато але!
Ми знову герої втраченого покоління? Звісно ні, та в Ремарка завжди є обмежена мить. Щось таки це нагадує.
Буде ще новий день, буде час для розмов, буде змога довіритись випадку. Але теперішнє таке тривке, таке загублене й вивірене, що обіймати мов плющ варто швидше ніж прийнято.
Проза
Але так багато але...
- Автор: Єлизавета Пукас, 18 років - Полтава, "Перевесло"
- Перегляди: 160
