Сьогоднішній ранок був просто чудовий: небо дарувало чистоту з неосяжності блакиті, годинник дораховував вже дев'яту годину. Я лежав уже з відкритими очима й дивився на прекрасну картину, назва якої «Тайна вечеря». Кожний день я починаю та закінчую розмовою з Дванадцятьма. Першим таким моїм духовним співрозмовником звичайно ж є Ісус. Дякуючи за все, я посміхаюся Йому й перебігаю поглядом на Фому. Ніби розмовляю з Фомою – і згадую ту історію його недовіри Господу. А в думках пролітає: «Ех, скільки ж в світі є таких Фомів невірних. Ось є друг нібито справжній, а завтра вже не довіряє тобі, твої слова потребують аргументації обов'язково». Зітхаю сумно і йду на розмову з Петром: «А от таких, як ти, святий Петре, на жаль, мало в нас залишилося з тих часів славного лицарства. Хоч ти теж, як то кажуть, з родзинкою своєю. Колись ти теж зрікся Господа. Але ти виправився. Розуміли ж бо на Небесах, що тоді ти ще слабким був. А тепер ключі від Раю маєш». І душевна мовчанка… Я глянув у вікно, де панувала радість і пташечки ніби наспівували щось величне. Мало статися щось чудове сьогодні. Я серцем відчував. Сірійська троянда разом зі мною пишністю своєю зазирала в вікно. Хвилин через п'ять я знову вже був у своєму безмежному царстві думок. Тепер я вирішив обміркувати найзагадковішу тему. Тему сенсу життя. Сенс життя – це філософська тема. А що як, але філософствувати я любив, що часто помічав наш вчитель і в чому просив бути обережним. Він стверджував, що філософія – то наука хитра. Вона може заплутати людину в своїх сітях і залишити по собі тим самим небажані наслідки. І справді, це було так. Глибокі роздуми можуть призвести до зародження іншої, цілком відмінної від «загальноприйнятих», концепції, що негативно відображатиметься на ставленні навколишнього світу до людини. Одним словом, треба бути обережним, щоб не замінити зовнішній світ, який є надзвичайно цікавим і загадковим, внутрішнім, збудованим на неправильних, чи, може, й правильних в деяких випадках, поглядах на реальність. Але ж світ сам своїми дотиками загадковості змушує формулювати якісь власні концепції. Тому я вважаю, що кожен має право на власну думку і її відстоювання. Навпаки, це є необхідною складовою формування власного «Я», становлення себе як особистості. Головне не втратити розуміння справжнього. Отож, питання сенсу життя, напевно, було, є і буде найактуальнішим. Що думаю про це я? А думаю я багато чого!
Та не встиг я подумати, як от забігла в кімнату маленька Анічка, мов промінчик сонця, і весело, мов дзвіночок заспівав, заговорила вона до мене:
– Артурцьику, тебе мама кличе!
– Вже йду, сонечко, – лагідно відповів я
Ну що ж, коли мама кличе, то треба йти. Але пофілофофствувати я собі ще мушу, трохи ніби з лукавством подумав я.
Отже, як то кажуть, не буде казкар час від читачів красти. Я, поснідав, допоміг мамі, і ось вже був у дорозі. Робив я це досить часто, але сьогодні щось надзвичайне було, ніби навіть повітря насичилося якоюсь загадковістю. Я йшов нібито й спокійно, але все дужче і дужче билося серце в грудях. А чому? Звичайно ж, це вона, енергія мого мотору сердечного. Вона – Ліанка. Колись навіть на думці в мене не було її. Колись взагалі не думав про таку силу, про таку прекрасну дівчинку, як вона. Колись я йшов цією вуличкою просто в школу. На спині звисав важкий ранець – тепер же замість нього виросли крила щастя, і мені було так легко йти, так добре… Колись я з друзями весело біг в бік цієї старезної верби, та все було звичайне. Колись я просто ходив – тепер же лечу до неї. Ах! У мені ніби щось вибухнуло, серце палало гарячим, блаженним вогнем. Ніби могутній церковний дзвін билося моє серце в грудях, сповіщаючи якесь велике свято, як Великдень – величну радість. І пекуча кров радості торкається кожної чистинки обличчя, кожного пальця ніг і рук. Охоплює то урочистість, то переживання, вибухами вибухами переповнюється душа. Так. Я йшов до Ліанки. І це було чудово. Не до філософії тої хитрої мені тепер було. Та все ж таки щось дивне було. Ми неодноразово зустрічались, гуляли вечорами. А я чомусь завжди відчуваю щось надзвичайне. Чомусь щоразу зливаються переживання з радістю. Це таке дивне відчуття, і ніколи воно мене не покидає. І мені здається, що це те ж почуття, яке називають найпрекраснішим в світі. Це стріли Амуру в серце поцілили. Це коли йдеш, а з серця ллється пісня про урочистість, про красу, про все найкраще. Коли ти щасливий! Це почуття любов'ю зовуть. Напевно, це і є сенсом життя. Жити аби любити. А може й навпаки: любити щоб жити. Жертвувати свої сили цьому Божественному почуттю, аби творити прекрасне. Адже все в світі нашому супроводжується жертвою, кругообіг існування – велике мистецтво. Річки з гір спускаються додолу, створюючи прекрасні моря, піщані береги, мальовничі пейзажі. Море жертвує свою свіжість й тиху гладь, аби дощ переніс життя маленькій рослинці в сухому полі, щоб вона заквітчалася і всюди панувала вічна краса. Дерево дарує землі своє пишне вбрання для того, щоб жити, щоб молодим листочкам це життя дарувати, а вони, маленькі-молоденькі, аби творили красу на подвір'ї. Все в світі живе й помирає для гармонії любові, щоб квітла вона знову і знову. Тепер нам жити спішити треба, поглинати подих природи. «Любити спішити треба, бо завтра на цій землі ходитимуть інші люди: добрі, ласкаві, злі». Гармонія краси і спокій душевний ототожнюється зі справжнім коханням. Сенс нашого буття, ударів нашого серця палких, у красі мистецтва почуттів. Почуття народжують прекрасне, що врівноважує всесвіт, створює гармонію. А гармонія натомість спричиняє красу й силу любові. Здається, що людина – крихітка на такій великій планеті. Але ж душа людини більша за планету. Набагато більша. Просто треба пустити себе на плин добра, відкрити серце для всього хорошого й творити красу. Сенс життя людського ховається десь в межах любові і щирості.
І тому я вже з Ліанкою. Ми йшли в сутінках, куди очі дивляться. Ми розмовляли, співали, сміялися. Дехто подивився би й мовив, що ми з глузду з'їхали. Але ми не боялися, адже ми були найщасливіші в цьому світі. Ми просто йшли кудись удвох. Та ось озираюся довкола, а там повіває, махає своїми крилами темряви ніч, все ховаючи в свій чорний хітон: і дерева, і гори, й поля… І кругом страшно. Дме вітер холодний – брат темної ночі, навіює страх. Дивлюся на небо… Чисте, величне… Місяць все заливає сріблом свого сяйва. Зіроньки манять до себе. Я хочу туди полетіти, відірвати частиночку космосу далекого з маленькою зірочкою прекрасною, обійняти місяця-братчика. Та відвожу погляд від казки, і різні думки, зіткані крижинами страху, заполоняють мій розум. Душа тьмяніє, серце мре, сила в ногах, ніби зів'яле листя з дубу осипається, сила в'яне. Тож краще я погляну на мою провідну зіроньку, мій прекрасний супутник життя, підведу погляд догори і буду йти. Йти зі своєю зірочкою. Як і кожного звичайного дня люди йдуть до своєї мети, так і я йшов до своєї мети, прямувавши догори, до зорі моєї, до Перемоги. Я йшов до неї, а вона йшла до мене. Проте весь шлях ми були разом. Вона мене сяйвом своєї любові голубила, світлою радістю шлях обвивала. А я допомагав їй перестрибувати хмари, що раптово з'являлися на небесному полі, злі та смутні. На руках її носив над темною прірвою, в яку витекла вся небесна блакить, бо сонце могутнє не втримало тих хмаринок-сапфірів на сфері її. А я тримав ту рученьку-зіроньку міцно, не повторюючи помилок сонця-красеня. З посмішкою небесну царицю мою зустрічав, відчуваючи себе лицарем, що переміг темряву в собі під її знаменом. Мантія щастя, що мені подарувала зірочка, вимальовувала переді мною блакить гір достатку душевного, що сягали космосу, пурпурові заходи сонечка й світанки багряні, які безперервно палали вогнем кохання. Вона пташечкою до мене співала прекрасною, пісні, почуттями святими зігріті, мені щебетала, лагідний погляд і щиру усмішку дарувала мені з темного неба. І ми були разом. Ми йшли без остраху, адже наші серця були заповнені даром любові. Ми ніби летіли, на хвилях кохання пливли. Соколами до неба злітали. Музика лилася, пронизана щастям. Ми посміхалися, обіймали одне одного під прекрасну мелодію вальсу, зачаровано вдивлялися в глибину очей прекрасних. Я пірнав в неї, в ті оченята смарагдові й переді мною поставав загадковий світ, де вінець блаженства осяяв мене і все навкруги. Вона ж в моє серце пірнала, й знаходила там найщиріший букет почуттів взаємних. А в букеті урочисто красувалися білі рожі, прекрасні ромашки, ароматні лілії, пишалася рум'яна калина й поміж всіх цих запашних красунь граціозно височіла червона троянда.
Найщасливішими були ми, є та будемо. І разом ми здолаєм весь шлях життєвий. Бувало спотикався я та падав, але підіймався і далі йшов, натхненний красою яскравості зіроньки моєї. Коли ж вона падала, я ніжно ловив її міцними долонями, і ми знову злітали під небеса. І знову, і знову… Жодна тріщина повсякдення та хмари труднощів нас не спинили. І так ми дійдемо до рідної хати. Прийдемо до Батька, що нас сотворив. Він нас прийме, найкраще місце нам підготує. Ми примостимося гарненько біля Нього і разом розмовлятимемо. Розповідатимемо пригодницький роман наш, що написали ми вчинками й серцем-душею, змальовуватимемо нашу мандрівку. Я дякуватиму Богу за зірочку мою супутницю, за щастя могутнє. Вона ж Йому славу приноситиме за мене, що разом весело, в любові здолали наш шлях. Одами славитимем ім'я Його добре за те, що навчив нас кохати, що відкрив нам таємниці вічного й сенсу буття.
А життя наше таке. На небі зірочок багато. Зір щастя блищить безмежний океан. Але так створений світ, що лише одна моя. Тільки одна зіронька здатна мене полюбити по-справжньому, тільки в однієї є справжні ключі від мого серця. Зірочка любові приносить в життя багатство духовне, повноту духа, силою незбагненною мене наділяє, дарує безсмертя. Адже ми разом. Для мене небесна цариця в серці – вона вічна. А для неї я в серденькові живу назавжди. А ім'я тої принцеси таке ж надзвичайно миле, чарівне, таке ж прекрасне, як вона сама. Ім'я її – Ліанка.
Справжнє кохання собори душ мурує неприступні, а зло підступне у розлуці гасить ліхтарі життя, зоре!
Коментарі
Щиро вдячний за такий гарний коментар. Так, непросто писати ручкою реальні емоції. Але коли є натхнення людина і гори здатна перевернути. Дякую гарно
Щаро вдячний, Василю Федоровичи. Так, я цілком погоджуюся з вашою пропозицією проілюструвати мій твір. Це б дуже доповнювало його. Буду писати далі)
Я старався, радий що сподобалося. Дякую)
Дуже дякую, Оксано Іванівно, за вашу підтримку і допомогу)
Щиро вдячний)
Гарно дякую, дуже приємно