Я міцно притискав сестричку до грудей, бо боявся темряви, що нас оточувала. Та й ще пригадувалися слова дідуся, який розповідав про цей ліс: «Ніхто не вертався з нього».
Як не вчасно почалася гроза...
- Дмитрику, Дмитрику, - прошепотіла Наталочка, тремтячи від холоду.
- Не бійся, дощ зараз вчухне.
- Звідки ти знаєш?
- Знаю, мені дідусь казав, якщо блискавка і грім відходять, то скоро мине гроза. А вони, бачиш, як уже далеко.
- Мабуть, в нашому селі.
- Можливо, Наталочко, можливо.
- Як думаєш, братику - дідусь нас шукає?
- Звісно, шукає.
- А він нас знайде?
У відповідь лунала лише тиша...
Одного літнього ранку я прокинувся дуже рано, ажде сьогодні такий день. Дідусь обіцяв нам з Наталочкою, що підемо на гриби до великого лісу. Ще з вечора я склав собі всі необхідні речі - головне, казав дідусь посміхаючись, взяти кошик.
- Дмитрику, ти вже зібрався? - промовив до мене дідусь. - А де Наталочка, ще спить?
- Пійду, скажу їй - хай встає, поснідаємо і до лісу по гриби, - викрикнув я, йдучи до кімнати сестрички.
- Кого це ти хочеш будити? Я вже давно зібралася, навіть снідати не хочеться, а хочеться швидше у ліс, - відповіла Наталочка.
Поснідавши, ми весело всі покрокували дорогою, яка вела до старого великого лісу. Здалеку було видно його міцні дерева, крони яких височіли геть за всі горбі. Вже встало сонечко, коли ми були майже на місці. Чутно було спів пташок, який до носився з глибини лісу і запах сосен, які красувалися при вході. Здавалося б, ніщо не могло порушити цю мить насолоди, як дідусь став прислухатися.
- Дідусю, що там? - спитав я.
- Та почулося, - відповів дідусь.
Ні, не почулося. З галявини, що біля лісу, доносився крик про допомогу. Ми всі побігли туди. На жмитку щойно скошеної трави сидів чоловік. Дідусь його упізнав. Це був син тітки Галі, що жила по одній вулиці з нашим дідусем. Зранку, ще до роботи, віш ходив косити траву для Риженької, так звали їх корову. Це від неї дідусь приносив молоко для нас з Наталочкою.
- Ой діду Дмитре, як добре, що ви тут, - побачивши нас, сказав той чоловік.
- Що сталося, Іване? - так звали сина тітки Галі, відразу спитав дідусь.
- Та ніби не вперше по цій землі ходжу, а бач - підскользнувся і впав. Не можу підвестись, напевно ногу підвернув. Добре, що ви йшли і почули мене, бо в цей край хіба що грибарі заходять.
- Так, - каже дідусь, - зараз я допоможу тобі піднятися. Та спочатку потрібна палиця.
Знайшовши потрібну палицю, дідусь покла вздовш ноги дядька Івана і міцно притиснув її мотускою, яку витягнув з кишені своєї безрукавки.
- Ну, тепер можеш вставати.
І потроху дядько Іван встав, опираючись на плече дідуся. Так всі ми поверталися в село, хоча йти треба було кілометрів два - так сказав дідусь. Трохи пройшовши, ми сіли перепочити. Тут дядько Іван став озиратися і сказав:
- Невже забув свою кресаню, це ще мого прадіда була.
- Дядьку Іване, ви не хвилюйтеся, ми зараз з Наталочкою повернемося і заберемо вашу шапку, - сказав я.
Дідусь дозволив нам пійти, хоча там була лише одна дорога, все ж він застерігав з неї не сходити і швидко повертатися.
Ми з сестричкою бігли на випередки. Вона, звісно, прибігла перша на те місце, де ми знайшли дядка Івана. Швидко відшукали його кресаню і вже були на дорозі, коли Наталочка озирнулася і сказала:
- Дмитрику, напевно під тими соснами повно білих грибів. Давай подивимось на хвильку.
- Дідусь буде сваритися, чому ми його не послухали, - промовив я.
- Ну давай, - переконувала мене Наталочка, - до того ж, ми швидко їх наздоженимо, адже ти бачив, в якому стані той дядько Іван.
- Добре, тільки швидко, туди і назад, - погодився я.
Прийшовши до великих сосен, Наталочка відразу знайшла білого, потім ще одного і ще... Я зняв сорочку і почав збирати у неї гриби, їх було багатенько. Ми і не помітили, як опинилися у великому лісі. Гриби були по всюду, ніби їх хтось сіяв, напевно тому, що у ночі падав дощ. Та озираючись я зрозумів, що ми зайшли надто далеко в ліс, а гірше те, що я не знав, з якого боку ми прийшли.
- Дмитрику ми заблукали, - почала плакати Наталочка.
- Ні, що ти, - я почав її заспокоювати, а сам став пригадувати всі уроки в школі про те, що потрібно знати, якщо заблукаєш в лісі. Ми стали кликати на допомогу, потім спробували відшукати дорогу назад, але, здавалося, ми ходили по колу. В лісі стало вечоріти і десь далеко було чутно грім. Добре, що я з класом попереднього літа ходив у похід і вожатий вчив нас будувати собі намет з гілок, щоб захиститись від зливи. Я не став витрачати час, адже зрозумів, що нам прийдеться ночувати в лісі і не знати, що далі. Довелося розповісти все Наталочці, вона витерла сльози і ми разом почали збирати гілки і дрова. Вибрали підходяще місце і збудували намет. Він виявився доволі міцним, бо у мене у кишені знайшлася ще і мотузка, якою я привязував гілки до опори. У намет ми накидали багато дров, щоб не намокли, і обклали все добре гілками. Вже грім і блискавка були близько, бо став промороськувати дощ, який пробирався через листя дерев. Ми заховалися в намет і стали чекати.
Пішла злива.
Навкруги була темрява, якої я дуже боявся, але не виказував це, бо маленька Наталочка і так вся тримтіла від холоду і страху. Гроза минувала швидко, не пройшло і півгодини. Стало трохи світліше і я знайшов декілька камінців по близу. Прогріб листя недалеко від намета і склав коло з каменів, які вдалося зібрати.
- Що ти робишь, Дмитрику?
- Зараз спровбуємо розпалити вогнище, щоб трохи зігрітися і приготувати гриби, адже ми не їли весь день. Наталочко, давай ті дрова, на яких ми сиділи, вони сухі і швидко розпаляться.
На низ я поклав тоненькі гілочки, взяв сірники, які я ще вдома поклав до кишені з мотузкою, і вже через пару хвилин ми сиділи біля вогнища. Вже не було так страшно. Спікши пару грибів і повечерявши, Наталочка стала позіхати.
- Сестричко, ти лягай, а я посиджу біля тебе і підкладатиму дрова, щоб вогонь не згас.
Вона вмостилася клубочком у наметі і я накрив її своєю курточкою, а сам боявся стулити очей, щоб не заснути.
- Дмитрику, правда ж дідусь нас знайде?
- Знайде, звісно знайде, адже він працював у розвідці. Але це ти нікому не кажи.
Вона заснула.
Я втратив розрахунок у часі, але мені здавалося, що ця ніч ніколи не закінчиться. Перебираючи в голові все, що трапилося, щоб не заснути, я почув дивні звуки, які доносилися десь з гущі лісу. Трохи було лячно, я підкинув ще пару гілок у вогонь і він заграв сильніше. Яле ці звуки мені не давали спокою. Прислухаючись, я так і задрімав. Не можу сказати чи надовго, бо мене розбудили голоси, які доносилися, здавалося, з усіх боків. Піднявшись на ноги і на мить затамувавши подих, прислухався...
- Сестричко, прокинься, я бачу там вогники блищать десь далеко.
Наталочка сонна, але відразу підхопилася на ноги.
- Братику, то дідусь, дідусь.
До кінця я не міг розібрати, що то було, і через кілька хвилин з гущі лісу доносилося:
- Дмитрикууууууууу... Наталочкоооооооо...
Не було сумнівів: це був дідусь. Ми почали кликати у відповідь - ми тут, тут. Через декілька хвилин дідусь стояв перед нами, весь мокрий, стомлений, але як завжди з посмішкою.
- Дідусю! - ми вдвох кинулися до нього в обійми.
- Правду ти казав, що дідусь знайде нас, адже він розвідник! - викрикнула Наталочка.
Дідусь засміявся.
Це була найщасливіша мить. Ми обійняли дідуся.
- Як ти нас знайшов? - запитав я.
- Гм... я ж розвідник, - ще сильніше засміявся мій дідусь Дмитро. - Ой, мало не забув, - промовив дідусь, знявши з плеча рушницю. - Треба ж бо дати всім знати, що ми тут, що я вас знайшов.
- Кому, дідусю?
- По дорозі все розповім.
Знявши рушницю, дідусь вистрельнув у повітря два рази.
- Ну, тепер можна іти...
Ми загасили вогнище і пішли за дідусем. Невдовзі опинилися вдома.
Цей прикрий випадок я довго не забуду, але відтоді я знав, що маленький непослух може коштувати так багато.
Коментарі