Поки повнощокий Місяць хутенько складав у солом'яну торбину усі свої нічні пожитки, з-за гори плавно виходило на уже цитринове, здавалося, запалене небо круглолице Сонечко у густому ластовинні. Прокидалися до роботи ще трохи сонні пташки, набундючений павук струшував зі своєї шовкової павутини великі прохолодні краплі роси, лагодив свою мініатюрну скрипку коник-стрибунець, люди виводили на пашу корів… Здавалося, ніщо не могло потривожити цей уже звичний круговоріт чергового літнього дня. Аж раптом, ранкову ідилію порушив чийсь біг із поля, піднявши за собою велику хмару темно-каштанової куряви. Спритно оминувши цілий гектар диких маків, розхристаний білявий хлопчина чимдуж прямував далі. Нарешті, коли в боці вже починало колоти, а серце в грудях тріпотіло так, наче ось-ось хотіло вистрибнути звідти, завиднівся яблучний гай.
– Остапе, ми вже хотіли летіти без тебе, – докірливим тоном мовила Ксеня, смішно нахмурившись.
– Вибачте, я…
– Проспав, ну це ми зрозуміли, – не давши закінчити пояснення, сказала дівчинка й нахилила трохи убік темну голівку, перев’язану різнобарвними стрічками. – Лу уже зачекалася, сідай швидше позаду мене.
Остап винувато поглянув на прекрасного голуба й, доторкнувшись рукою до його дзьобика, різко почав зменшуватися у розмірі. Коли його ріст досягнув трохи більше двох дюймів, Лу м’яко закинула хлопчика собі на спину та, двічі проворкотівши, взлетіла у блакитну височінь.
Безперечно, немає нічого більш захоплюючого, аніж політ. Недарма, люди так марили ним ще з давніх часів. Тож поки Лу, вправно оминаючи усі перепони, піднімалася щораз вище, Остап та Ксеня зачаровано споглядали неперевершені краєвиди нашої української землі.
– Гей, подивіться от туди! – раптом вигукнула дівчинка. – Які живописні гори!
– Це Карпати, Ксеню, – розважливим тоном сказав Остап, – Українська смарагдова перлина, ошатно вбрана й прикрашена могутніми смереками. Тут живуть гуцули, бойки та лемки. Дивовижні народи з не менш незвичайними традиціями.
Декілька хвилин діти мовчки споглядали на захоплюючі пейзажі з висоти. Аж тут завиднілися золоті куполи величних храмів й неймовірного розмаху монумент.
– То ось який він, Київ, – вражено сказав Остап. – Одне з найстаріших міст Європи. Небачена краса!
– Дійсно, дуже гарно. Густо вкриті кронами каштанів вулиці, блискучі вітрини магазинів, химерна стрічечка бірюзових вод Дніпра, і скрізь люди…Дуже багато людей! – із захватом мовила дівчинка, споглядаючи все нові картинки.
Лу ж, перелетівши на другий берег, впевнено летіла на схід. Тож згодом, за обрієм час від часу почали вигулькувати великі плантації медової кукурудзи, баштани товстуватих кавунів і багато золотого колосся пшениці. Здавалось, що навіть повітря пахло тим надзвичайним ароматом землі – антрацитового чорнозему, спражнього багатства й гордості нашої країни!
Аж раптом атмосфера різко змінилася… посіріло небо, над дітьми навис великими клубами чорний дим в перемішку з попелом, десь зовсім близько прозвучав вистріл. Чим дальше летіла Лу, тим частіше лунали ті страшні звуки. Звуки болю й сліз, звуки того гіркого слова – ВІЙНА. Дивлячись з неба на жахливі картини поля бою, Остап на Яринка заплакали. А тим часом, там на землі відбувалося справжнє пекло: в окопах сиділи ще зовсім юні хлопці та дівчата зі зброєю в руках та страхом в серці, з під граду куль медики виносили безліч поранених, де-не-де земля здригалася від вибуху мін…
Запримітивши білого голуба, очі багатьох з них знову запалали вогнем надії. Молитва полилася з їхніх вуст просто до неба.
Пролетівши над головами солдат, Лу повернула на південь. Прокинулися діти лише відчувши свіжий бриз моря…
Коментарі
Дуже дякую!
Дуже вдячна!
Велике спасибі!
Мені так приємно! Дуже вдячна
Дуже дякую!
Дякую, мені дуже приємно!