Вже в кімнаті Шері було майже темно, коли зайшла Няня - так її всі називали. В руках вона тримала щось загорнуте в одіялі. Поклавши це щось в маленьке ліжечко, яке стояло біля вікна, вона промовила:
- Ну от, вже спатимеш не сама. Дивись, щоб не плакав.
Няня вийшла, сильно грюкнувши дверима. У ліжечку почалося ворушіння і почався плач. Шері зрозуміла, що це маленький хлопчик, так само покинутий мамою, як і всі, хто там жив у дитячому притулку. Хоча її мама померла, коли їй було лише два роки, та Шері відчувала себе покинутою.
Вставши зі свого ліжка, дівчинка тихо підкрадаючись підійшла до дитяти. Було темно, лише промінчик місячного світла спадав на ліжечко, де плакали маленькі оченята. Дівчина стала гойдати ліжечком, та марно, хлопчик не переставав плакати ні на хвильку.
Шері притискала іграшку до грудей, що колись подарувала їй її мама. Протягнувши руку з цією іграшкою через перекладину в ліжечку, дівчинка ніби говорила: ось, тримай - це тобі, тільки не плач. Маленькі рученята протягнулись до рук Шері і торкнулися. Це були зовсім малі рученята, що віддавали тепло.
- Не бійся, маленький хлопчику, не бійся, - тихо промовила Шері. - Тільки прошу, не плач.
Ця ніч була дуже довгою. Та все ж таки, дівчині вдалося трохи поспати. ЇЇ розбудив голос Няні, що ходила по кімнаті.
- Ну що, виспалась? А тепер вставай, за тобою прийшли.
Шері швиденько прийшлося збиратись, адже Няню не можна було заставляти довго чекати, вона була злою і могла легко відшмагати, чи надавати по потилиці. Виходивши з кімнати, Шері встигла глянути в ліжечко, де міцно спав, мов янголятко, маленький хлопчик Лу, притиснувши до грудей іграшку, ту, яку вона дала йому вночі.
Няня і Шері мовчки йшли довгим коридором. Нікого не було чутно, адже це було ще рано і всі ще спали. Підійшовши до вихідних дверей, Няня зиркнула на Шері і сказала:
- Дивись поводься гарно, щоб тебе сюди не повернули.
Відкрилися двері. Шері побачила жінку, що стояла спиною та розмовляла з Мері - вихователькою.
- А от і наша чудова дівчина Шері, - промовила Мері, посміхаючись, хоча дівчинка її посмішку бачила вперше.
- От ти яка моя донечка, - з ніжною посмішкою промовила та жінка.
- Познайомся - це Анастасі, вона тепер буде твоєю мамою і ти житимеш з нею. Тобі пощастило! - сказала вихователька, - що тебе забере така жінка.
Анастасія була дуже вихованою і люб'язною, милою. Дивлячись на неї, Шері було спокійно, так навіть нічого не відбувалося. Анастасія присіла і торкаючись обличчя Шері сказала:
- Ти підеш зі мною?
Дівчина нічого не відповіла, лише помахала головою, кидаючи поглядом на вікно своєї кімнати.
- Не бійся, я не скривджу тебе, тобі буде добре зі мною, - сказала Анастасія, взявши руку Шері. І вони вдвох попрямували до автомобіля...
Через десять років
Шері разом зі своєю мамою Анастасією сиділи за столом вітальні.
- Доню! Ти щаслива?
- Так, мамусю!
- Ти ж знаєш, для мене не має більшого щастя, ніж бачити твої усміхнені голубі оченята.
- Так, мамусю, знаю, - промовила Шері. - Я сходжу прогуляюся трохи, адже завтра важкий день, вступні іспити до коледжу.
- Так, доню, тобі треба прогулятись і відкинути усі зайві думки з голови.
Це був чудовий літній день, сонечко було так високо і гріло розкидаючи свої промінці повсюди.
- Пані Шері, куди поїдемо цього разу? - промовив Олівер. Цей старенький чоловік працював водієм і садівником одночасно в будинку, де жила Шері з Анастасією. - Чи знову поїдемо до будинку, де вперше ви познайомились зі своєю мамою. Я питаю тому, що в цьому місяці ми з вами там були вже тричі. Ви довго дивитесь через вікно дверей автомобіля, але не виходите.
- Так, Олівере. Ми поїдемо саме туди, - промовила Шері. - Але цього разу я вийду і подивлюся ближче, може... і тут Шері замовчала, але її думки в ту мить були десь далеко.
- Добре, - відповів Олівер.
Через годину вони були вже саме на тому місці, де колись Шері вперше побачила маму Анастасію. Дівчина довго роздумовувала, перш ніж вийти з автомобіля, на якому приїхала з Олівером. Наважившись, вона вийшла і підійшла ближче, до дротяного паркану того будинку. Там гралися діти, такі, як колись вона. Біля паркану Шері помітила хлопчика, який був зовсім самотній. В руках у нього щось було, та дівчина не встигла розгледіти, бо здалеку почувся крик тієї ж самої Няні:
- Ти чого тут сидиш, ану біжи до інших.
Хлопчина хутко сховав щось до кишені, та біжучи він загубив свій скарб. Шері стала придивлятися на те, що випало в малого і валялося на землі. Її серце забилося сильніше, вона відчувала, як в неї потіють руки і сохне в горлі. Це ж... Звісно, це вона, вона, я ж бачу - це та сама лялька, що я дала Лу. Шері довго дивилася на цю іграшку і на хлопчика, якого тримаючи за плече відводила Няня в приміщення будинку. На дворі не стало нікого.
Дівчина підійшла до дверей паркану, але вони були замкнені.
- Олівер? Олівере?
- Що трапилось, - промовив водій.
- Глянь, там у дворі валяється лялька.
- Мабуть хтось загубив з дітей?
- Ні-ні... Так, загубив. Мені потрібна ця лялька, будь ласка, Олівере приниси мені її.
- Так, але мені доведеться перестрибнути паркан, щоб дістатися до неї. Мене можуть побачити, - сказав Олівер.
- Будь ласка, Олівер - мені дуже і дуже потрібна ця лялька.
Знаючи добре Шері, Олівер не питаючи більше нічого, перестрибнув через паркан і схопивши іграшку, повернувся. Вони швидко сіли до авто. Там водій протягнув цю іграшку до рук Шері.
- Все, тепер ми можемо їхати, - задихаючись, сказав старенький.
- Так - можемо, - повільно відповіла дівчина, вже розглядаючи в руках свою ляльку.
Дорогою Олівер нічого більше не питав, адже бачив, що Шері в той момент блукала думками десь далеко.
Пройшло декілька днів, і Олівер вирішив усе розповісти Анастасії. Того дня на годиннику була майже дев'ята, а Шері так і не виходила з кімнати. Знаючи про все, Анастасія не витримала, хвилюючись, піднялась до кімнати дочки. Зайшовши в кімнату, вона тихенько присіла на ліжко дівчинки.
- Доню? Я знаю, що ти не спиш. Щось трапилось? Розкажи мені, може, я зможу допомогти.
Розвернувшись, Шері в сльозах кинулася в обійми мамі. У них була довга розмова, де Шері все розповіла. Після чого Анастасія чітко знала, що зробить усе, аби дівчинці допомогти.
- Давай зараз ти умиєшся і ми спустимось у вітальню, поснідаємо, а потім вирішимо, як діятимемо далі.
Шері посміхнулася, вона ще раз переконалася, що Анастасія - це і є та, мама про яку вона завжди мріяла.
Наступного дня Анастасія з Шері сіли в автомобіль, де на них чекав водій, і поїхали. Олівер зупинився біля паркану, де колись він з Анастасією забирали десятирічну дівчинку Шері.
- Аж не віриться, - промовила Анастасія. - Пройшло десять років.
Вони обидві вийшли з автомобіля і попрямували до того ж самого будинку, де вже на них чекала Мері. Від спогадів у Шері тремтіли ноги. Ще мить, і вона побачить Лу, саме того маленького хлопчика, якого вона гойдала в маленькому ліжечку, віддавши свою ляльку, ще тоді в ту останню ніч.
Відкрилися двері і на порозі з'явилася вихователька.
- Пані Анастасіє - я була рада вашому дзвінку та рада приходу. Невже ви вирішили вдочерити ще одну дівчинку.
- Ні, - відповіла Анастасія. - На цей раз хлопчика.
- А хто це з вами? - зацікавлено перевівши погляд на дівчину, що стояла поруч, запитала Мері.
- Це моя дочка! - гордо відповіла жінка.
Мері приспустила окуляри і стала вдивлятися в обличчя дівчинки. Перед нею стояла білява красуня з жовтим кудрявим волоссям.
- Невжеее...
- Так, пані Мері - це я, Шері, - впевнено промовила дівчинка.
Вихователька ще довго не могла відвести погляд від юної красуні, як тут у дверях з'явилася Няня з хлопчиком.
- От, познайомтесь, це...
- Лу! - викрикнула Шері.
Мері переглянулась з Нянею.
- Так, це Луїз, - відповіла Няня. - Ми так його назвали, бо він постійно повторював лу-лу...
- А звідки ти знаєш його ім'я? - зацікавлено запитала Мері.
- Це я його так назвала, коли востаннє ночувала в цьому будинку, - тремтливим голосом відповіла Шері.
Анастасія присівши, до хлопчика, взяла його за руку спитала:
- Ти підеш з нами, Лу?
Хлопчина підняв оченята, зиркнув на Шері, відповів:
- Так.
Шері та Лу знайшли один одного. Це був найщасливіший день у сім'ї.
Коментарі