Є постаті в українському письменстві, чиє слово народжене Божим проведінням, огранене самобутністю й пророчою мудрістю народу, уквітчане вінком незламності й свободи духу минулих, сущих і, напевне, прийдешніх поколінь. Такі обрані наділені певним ореолом містичності, адже не прагнуть слави, вона сама знаходить їх. Когось відкривають одразу, інший, ховаючись за псевдонімом і не прагнучи літературного визнання, «розточає» свій талант, пишучи, як слушно зауважує Сергій Єфремов, «багато і охоче, але важко розлучаючись з написаним». До останніх, беззаперечно, належить Панас Мирний (Панас Якович Рудченко). Не випадково сам письменник зізнається: «Ні, не хочу, я тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава – Україна». Проте варто зауважити: спадщина митця – це не випадкова забаганка чи своєрідне хобі урядовця, а копітка та уперта робота літератора, що збирав життєві оповідки, казки, поговірки, пісні.
Переконані, творча небуденність, що живила душу Панаса Мирного, побачене й почуте єднала в потужний дідух, що був символом нерозривності народного духу і власної самобутності. До того ж сильна муза митця, часто подорожуючи з автором шляхами полтавськими або долучаючись до розмов із селянами, певно, прискіпливо нотувала у своєму записнику, що уможливлювало переконання літературознавця Сергія Єфремова: «Мирний, як ніхто інший може, був продуктом обставин і середовища, оригінальним витвором оригінальної громади, що склалася була ще за реформеного часу на Україні».
Служачи потребам свого часу, Панас Мирний не фотографічно копіював дійсність, а вигранював власний індивідуальний стиль, письменницьку манеру, що виявлялася і у порушуваних темах, і у змальованих образах, і у виразних деталях, яскравих та соковитих пейзажах, живій мові. Такий підхід суголосний Шевченковому, бо Кобзар для Рудченка - учитель і взірець для наслідування (до речі, про це засвідчують біографи Мирного, наголошуючи, що він багато творів Тараса Шевченка знав напам’ять; а також поетичний доробок полтавця-ювіляра, зокрема написаний ним перший вірш українською мовою «Мучить, давить моє серце...» до третіх роковин смерті Кобзаря»).
Для Панаса Мирного Шевченкове слово, що акумулювало в собі віру, боротьбу й незламність духу, якими живимося ми й сьогодні, - приклад безкорисливої любові, самовідданого служіння народові. Письменник Мирний відкрито позиціонував своє бачення, наголошуючи: «Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. Всі дивувалися красі та силі тієї простої мови, якою Шевченко виливав свої вірші. Увесь світ став прислухатися до його мови, а на Вкраїні вірші приймали як благовісне, пророче слово».
Ще однією прикметною особливістю, презентованою Кобзарем і, без сумніву, сповідуваною Панасом Мирним, є потужно - чуттєвий персоніфікований образ волі. Вона набуває особливого змістового наповнення у словесних полотнах обох митців, однак реалізується з конкретною індивідуальністю крізь призму почуттів і світогляду та світосприйняття кожного. Якщо для Шевченка свобода була одночасно «і конкретною і особистісною волею кожної окремою людини в загальному складі» (за баченням дослідника Ігоря Хворостяного), то Панас Мирний змістовно насичує це явище власним філософським сприйняттям національної української ідеї. Прикметними в цьому плані є не лише великі епічні полотна майстра («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди», «Учителька»), але й оповідання, зокрема твір «Пригода з Кобзарем» (уперше опублікований в журналі «Рідний край» 1906 року, №8). Останній, щоправда, дозволяє читачеві зробити екскурс у минуле і водночас, «ожививши» його сторінки, показати роль Шевченкового слова в національному духовному відродженні українського народу. До речі, Панас Мирний остаточно завершив і надрукував лише першу часнику оповідання, де представив палітру образів: і представників кріпосницько-поміщицького середовища, і простих людей. Письменник не зображує ставлення до творів Кобзаря прямолінійно, ніби «від себе». Натомість виведена митцем система персонажів дозволяє читачеві самостійно вибудувати власне бачення спектру емоцій, почуттів, викликаних Шевченковими творами. Підсиленню сприйняття зображуваного сприяє розповідь від першої особи (тринадцятирічної дівчинки, яка виховується у світі, побудованому на контрасті). Малюючи словом з натури, письменник з плином оповіді додає все нові деталі, ніби розширює межі духовного простору, де кожен з персонажів знаходить куточок для власного духовного вибору.
Батько головної героїні (з його трьомастами десятинами землі і сорока душами кріпаків) зовні не показний, але наділений особливою внутрішньою привабливістю: «…очі виразні, темно-карі: у них завжди жевріли якісь іскорки, немов він усміхався ними, жартував…», вправний до володіння мовою («…завжди оздоблював її ласкавими словечками або пересипав смішними приказочками, так що кожний, слухаючи його ущипливу мову, ніколи не ображався»). Натомість мати, зовнішність якої видається бездоганною («білява, високого зросту, статна, з себе показна»), говорить так, що холодом несе від «її ласкавої речі». Звичайно, підлітку-доньці зробити вибір на користь одного з батьків (дівчинка лише накопичує власний життєвий досвід, що передусім базується на думках інших, а це непросто, адже погляди на світ, події і людей контрастні) складно, однак можливо, і в цьому виявляється майстерність Панаса Мирного у спробі дати можливість читачеві самостійно осмислити ідейну спрямованість твору, адже крім панської родини, в оповіданні яскраво та самобутньо змальовується образ Марти, простої служниці, приставленої до панночки. Майстерно виписаний автором портрет героїні («…така некрасива, що, здається, кожна повинна одвертати від себе, а проте вона не то, що не одвертала, а завжди кожному кидалася в очі… великими чорними очима, котрі завжди виглядали якось ласкаво, жевріли та вигравали темними іскорками, що так і сипалися з її зрачків, неначе вона ними гралася-перекидалася…») підкреслює її внутрішню красу. Додані штрихи-зауваги свідчать, що Панас Мирний наділяє Марту природженою тонкою вишуканістю, шляхетністю. А голос служниці, «якийсь співучий та ласкавий», проникає у душу, полонить серце. Вона наділена певною розсудливістю, умінням достукатися до непосидючої панночки. Ця деталь видається прикметною, адже в українців здавна передавалася проста життєва мудрість, що втілювалася у вмінні спілкуватися з дитиною, навіть якщо та нетерпляча і не усвідомлює, яке покарання може отримати кріпачка за найменшу провину («Ну, то що, як достанеться! Та й що там достанеться? Поб’ють та й годі!..») Тож не дивно, що дочка поміщиків захоплюється цією дівчиною, її вмінням вишивати (у цьому теж, напевно, розкривалася натура Марти), виготовляти квіти з паперу. Проте це лише зовнішні деталі. Значно важливішим є внутрішній, духовний аспект, бо Марта стає для головної героїні певним моральним прикладом. Особливо яскраво це проявляється в змістовому стрижні твору, коли з Санкт-Петербурга батько панночки отримує омріяний подарунок – Шевченків «Кобзар». Подальші події в оповіданні нагадують почасти кадри-спалахи: папа йде зі своєю посилочкою до кабінету, всі в цікавості завмирають, анотація книжки («Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоча вона вже давно у світ вийшла… і тепер тієї книжки ні за які гроші не добудеш…») і презирство з боку матері («У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, хоч греблю гати! Коли вже вони тобі такі любі, то міг би їх і тут назбирати, а він ще з столиці виписував…») та цілком зрозумілий інтерес дівчинки до книжки («Як нам не хотілося іти, як бажалося почути, що папа буде читати»).А потім з’являється бажання прочитати твори Тараса Шевченка Марті. І це не просто прагнення похвалитися чимось забороненим. Долучення кріпачки-служниці до слова Кобзаря видається закономірним, адже хто, як не Марта, з її глибинною народною мудрістю, душевною вишуканістю, здатна зрозуміти просту живу мову, відчути гаму почуттів героїв, їхню внутрішню свободу? Юна оповідачка не помилилася. Якщо їй «Думи мої» видалися нудними, подекуди незрозумілими, Марта отримує естетичне задоволення від почутого: «А я все розбираю… То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити …Та й гарно ж як!». Шевченкова «Тополя» викликало чуттєвий вир і в слухачки, і в самої панночки. Перша, щоправда, будучи старшою за віком і маючи більший життєвий досвід, відірвалася від роботи, щоб не пропустити жодного слова, кожне з яких було виписане з реальності, що була зрозуміла Марті (хіба ж не доводилося їй чути пісні, розповіді інших кріпаків про матір, що хотіла силоміць видати дочку за багатого старого, про відчай дівчини і звернення до ворожки?). Водночас і юна оповідачка відчула на собі магію слова Кобзаря («оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою…»). Чуттєва доріжка вражень виявилася настільки потужною, що голос головної героїні затремтів.
Пролиті над «Тополею» сльози обох нагадують очищення водою, коли в душі вивільняється місце для чогось нового й світлого. Навіть тоді, коли пан виявив пропажу, ні панночка, ні Марта не хочуть повертати книгу. Вони щоночі читають - перечитують «журливі пісні та сумні оповідання». Героїні утаємничені лірикою Шевченка, що дарує дівчатам (хоча й різного віку) своєрідну моральну опору, в якій концентрується нагромаджена віками народна мудрість, як осередок духовної сили. Однак попри естетичну насолоду головна героїня отримує й жорстокий урок реального життя в умовах кріпаччини: «освічена і вихована» мама, довідавшись про крадіжку книжки, наказує покарати служницю (дівчинка-оповідачка не наважилася сказати батькам правду про те, хто взяв «Кобзар»), всипавши на конюшні «п’ятдесят гарячих».
Крупні плани, пов’язані з Шевченковим «Кобзарем», ніби розбиваються на окремі деталі-уточнення наприкінці твору (фізичні страждання кріпачки, безапеляційна відповідь матері на слова батька - «Нащо? Вона ж неграмотна!», зізнання в провині юної оповідачки). Відтак «пригоди» набувають певної завершеності. Щоправда авторський задум (прозаїк планував написати значний за обсягом епічний твір, у якому збирався показати ставлення до творчості Шевченка представників різних соціальних класів) мав вийти за межі однієї пригоди (адже твір дістав назву «Пригоди з Кобзарем») і відбитися на часовій вісі (часи кріпацтва, пореформена доба тощо). До того ж в автографі до твору Марта постає перед читачем зовсім іншою, здатною на рішучі кроки чи навіть помсту (вона підпалює ненависну конюшню). Її вчинок цілком виправданий, адже дівчина не хоче миритися зі своїм рабським становищем, бореться за людську гідність.
Такий підхід Панаса Мирного до зображуваного дозволяє «оживити» минуле задля прийдешнього. Розкриваючи багатогранний вплив творчості Тараса Шевченка у цілому і «Кобзаря» зокрема на кращих представників народу, письменник водночас засуджує відступництво від рідної культури.
Актуальність порушуваної теми й сьогодні є беззаперечною, позаяк в українському соціумі спостерігається принизлива гонитва за чужим, де серед пріоритетів данина моді. Водночас є й ті, для кого слово Шевченка глибоко естетичне, воно живить душу, будить волю, дає простір для духовного вдосконалення. Суголосним його думкам є, безперечно, й концепт Панаса Мирного з його «етноцентричною моделлю української національної ідеї» (за Ігорем Хворостяним).
Панас Мирний як письменник народжений народною творчістю, попередньою літературною традицією, передовсім мистецьким генієм Шевченка. Це останнє він засвідчив оповіданням «Пригода з «Кобзарем».
Його слава – то Україна, якій він добра «на мачину зробив», іншої слави він не прагнув.
Коментарі
Прекрасний аналіз і розбір цікавого, хоча маловідомого твору Панаса Мирного. Росте молодий талановитий літературний критик. Вітаю!!!
Написано майстерно, вміло і художньо переконливо.