Наше селище – славнозвісний король залізниці, відомий залізничний вузол. Спокон-віків на Закарпатті, а то й у сусідніх областях, навіть в сусідній державі – Румунії, знають про Королево, адже залізниця – одна з найважливіших артерій життя нашого селища. Про нашу домівку іноді кажуть «селище залізничників». І не дивно, бо багато з моїх знайомих працюють в цій сфері. Навіть в моїй родині чітко прослідковується зв'язок з цим видом транспорту. Є ніби одна така гілка в нашому родинному дереві, що тісно переплітається з рейками і станціями, а члени цієї родової лінії завжди були поважними членами королівської громади. Однак, як мені розповідав дідусь, його дід жив у Мукачеві. Ще з тих не канувших у забутті літ залізна дорога простяглася життєвою дорогою мого пращура. Він, Фодор Юлій, був начальником на той час ще паровозного депо міста Мукачева. Він був першим, хто набрався мужності проїхати новозбудованим тунелем між Скотарським і Лавочним, перевіривши цим самим його надійність. Його наступником став його син, мій прадід Калман Фодор. І в його житті не обійшлося без залізниці, бо працював він механіком телеграфно-телефонної служби з руху поїздів на дільниці Королево-Халмеу. А ось вже мій дідусь зміг дати достовірну і дуже цікаву інформацію про нього, про Королево, його історію і тісний зв'язок життєпису цього селища з гудками потягів і маневрами паровозів.
Як розповідає мій дід Тібор Калманович, за його вже юних років, тобто другої половини двадцятого століття, залізниця наша почала розвиватися, розростатися і вдосконалюватися. Ось як розпочиналося його залізничне життя, як росла кар'єра і розбудовувалося залізничне з'єднання Закарпаття:
– Коли я пішов у перший клас, у Королеві було три початкові школи: одна школа «Під Городом», там зараз греко-католицький монастир редемптористів. Друга початкова школа була там, де зараз автобусна зупинка, а напроти неї була аптека. І основна – школа «Допші», названа в честь графа Допші, якому належала та територія. Там же зараз музична школа. Потім побудувала залізниця СШ №21 (сьогодні Королівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №2), яку я і закінчив у 1956 році (10 класів). Після закінчення залізничної СШ №21 я вступив до Львівського технікуму залізничного транспорту. Після закінчення мене направили на Казанську залізницю. Служба в Армії... Одруження... І нарешті приїхали з жінкою Ніною Миколаївною до рідного дому. Я працював у ШЧ-9 електромеханіком, а потім начальником дільниці СЦБ та зв'язку, а Ніна Миколаївна – телефоністкою.
Життя врівноважилося, заспокоїлося. А залізниця в ті сиві роки розквітала, буяла, немов вишня навесні пишним цвітом вкривається. Відбулася модернізація, вдосконалення. Подув вітер позитивних змін.
– На залізницю прийшли великі переміни. В ті часи основною тяговою силою були паровози. Потяги їздили на Рахово, залізничники мали хороші зарплати. «Колеса крутяться – гроші будуть»,– поговорювали машиністи. Була побудована гірка для розпуску вагонів. Також працювала перестановка вагонів. Люди мали хороші робочі місця і зарплати.
Після парової тяги поїхали по рейках тепловози ТЭ-2. Почали намотувати кілометражі приміські дизель-поїзди серії Д-1, маневрувати чеські локомотиви ЧМЭ-3. А оскільки Королево є вузловою станцією, на ній розташований ще до всього цього відбудовчий потяг, пожежний (тепер ОПП – окремий пожежний потяг), і воєнізована охорона (тепер СК – стрілецька команда), завданням якої є забезпечення цілісної доставки вантажу до місця призначення.
З'явилася ще одна новинка: жезлову систему замінили на РПБ (релейне напівавтоматичне (рос. полуавтоматическая) блокування, система Степанова). Також по станції Королево побудували ЕЦ – електричну централізацію стрілок та сигналів. Це значно полегшило всю роботу, особливо маневрову.
Будувалися не тільки різні інноваційні системи, будувалася й сама залізниця.
– Тоді, коли прийшли «освободители» – російські війська, вокзал був дерев'яний. Вони ж побудували новий вокзал, бетонний. І красується цей велетень перед приїжджими і до нинішніх днів, а своїм працівникам служить незамінним робочим місцем.
Була побудована й залізниця до Великого Бичкова, адже там працював хімкомбінат державного значення. Працювали кар'єри у Веряці, під Чорною горою (тепер там зона відпочинку), бентонітовий завод у Горбках. Спочатку там були шахти, де видобувалося дерев'яне вугілля – лігніт. Як відкрили бентоніт – за лігніт забули. Але суть в тому, що до всіх цих підприємств прокладався шлях вантажним вагонам. Тепер же завод не працює, тож залізницю розібрали. Немає тепер її і від Солотвина-1 до Білої Церкви й до Бичкова.
В ті дні мій дідусь будував і переїзні системи. Згадую з його розповідей: бувало спить він, десятий сон бачить, і раптом, як грім з неба, задзвонив ще на той час кабельний телефон, він злітав на ноги і блискавично летів на місце, де не працювала ця система. Адже переїзд – це дуже важлива і відповідальна справа.
– На всіх переїздах, – згадує дідусь, – через залізницю побудовано надзвичайно важливу попереджувальну систему – світлову (мигалки) і звукову (сигналізація). На всіх переїздах обладнання ми встановлювали, налаштовували і обслуговували самостійно. На деяких встановлювали навіть автоматичні шлагбауми, які й тепер забезпечують безпеку рухові автотранспорту через залізничну колію.
І на сьогодні збудовані в той час дідусем й іншими спеціалістами переїзні системи безпеки попереджають нас, зупиняють перед потягом. До нинішніх днів активно використовується РПБ на наших залізницях, побудована нашими батьками. А окрім залізниці ще багато чого в нашому селищі побудовано. І все ж таки я вважаю, що всі погодяться з твердженням, що Королево – селище залізничників. Адже вклад залізниці в його інфраструктуру величезний. А між нами, можливо, є такі, хто ходить біля руїн колишнього клубу неподалік центральної площі й не здогадується, що тут колись грали гучні музики-залізничники «Джаз-банда». Може, дехто живе в королівській «сорокап'ятці» і навіть не підозрює, що вона була побудована руками залізничників. А що вже говорити про бібліотеку, збудовану тими ж завзятими людьми. Школа, дитячий садок, пекарня – величезний вклад в розвиток селища. Розповідає про це дідусь так:
– Життя у нас тоді було трохи іншим. У Королеві було два пологові будинки: залізничний і сільський. Для жінок це було дуже зручно. У той час у нас було два клуби: сільський і звичайно же залізничний, членом якого я і був. А оскільки я граю на баяні, то працював акомпаніатором хору й танцювальної групи. Наш клуб перебував у своєму розквіті. У нас була своя «Джаз-банда», всі члени якої працювали на залізниці й щонеділі ми грали на танцях для народу. Приємно згадати про наших «Джазистів»: Фегер І. І., Роман А. М., Ботош І. І., Федоров А.М., Вереш Й. І., Томаш Й. І., Дорі Й.Й. (скрипаль), Туряниця І.О., Тураниця О.О., Сентмартоні Г. І. Із всієї «Джаз-банди» живу я один. До речі, ми ходили «грати свадьби» навіть у Ясіня. Всі весілля у сусідніх селах – наш «калим».
Згадує Тібор Калманович, які в нас були люди працьовиті:
– Працював у нас радгосп-завод імені Шевченка на чолі з директором, паном Моторним. Він же вирішив побудувати підвали для однієї з продукції цього заводу – вина. Тому була замовлена спеціальна техніка, що будує тунелі, з Києва, і привезена потягом в Королево. Так з'явився під Замковою горою винний підвал – прекрасна пивниця для безлічі сортів вина: від найяскравішого до найтемнішого. Пускали туди лише за запрошенням. Але оскільки там працювали мої друзі, то я мав можливість відвідати це місце. Головним лаборантом там працювала привітна Людмила Христова. Була спеціальна дегустаційна зала, де я дізнався дуже багато цікавого про цей підвал. Гекталітрові бочки найвишуканішого продукту звідси імпортувалися навіть до того самого Києва.
Тож величалося Королево і як потужний виробник доброго вина.
– До речі, – згадує дідусь,– щодо будівництва і транспортної системи наших околиць: силами залізничників було побудовано сорокап'ятиквартирний будинок. На місці універмагу «Ювілейний», де зараз «Амбар», був базар. А ближче до вулиці Черняховського знаходилася добровільна пожежна команда. Там працювали такі пожежники, як: Човбан І. (його син був відомим боксером, звали його Човбан Ернест), Рішт Й., Громовчук С. та інші. Там була висока пожежна вежа, з якої можна було бачити усе Королево. Після побудови «Ювілейного», вежу розібрали. Пожежники власними силами побудували нову споруду з гаражем і черговою кімнатою для пожежників. Начальником команди був Клінга І. А., а його жінка була головою села. Сільрада тоді знаходилася на вулиці Злагоди, там, де тепер розташовані магазини «Жжук» і магазин одежі. Тож команду перевели на те місце, де сьогодні знаходиться комбінат (МНВК). І до сьогоднішнього часу відділ МНС Королева знаходиться на цьому місці.
Щодо транспортного сполучення, то є один цікавий факт. Через річку Тису був побудований дерев'яний міст для автотранспорту, пішоходів і возів. Під час відступу німецькі війська спалили міст. Коли він горів, все небо було таке червоне, що, здавалося, горить Чорна гора. Потім нижче по течії річки була побудована переправа – паром. У народі його називали «гідош». На нього треба було виїжджати з села Текова. За одну переправу на ньому можна було перевезти два автомобілі «Полундра» і два вози з кіньми. Згодом, 1975 року, солдати військової частини «Травостой», яка базувалася у Виноградові, побудували металевий шосейний міст для автотранспорту. Цей міст і до сьогодні виконує свої функції, і нерідко ми ним перетинаємо Тису.
В один час працював паром і на Малу Копаню, але потім його розібрали. Проте залишилися човни під назвою «чайка», збита з дощок, і «довбанка», видовбана з одного стовбура бука. На копанській стороні завжди чергував перевізник, тож у будь-який час міг перевезти людину. Тариф – п'ятдесят копійок. Далі й то перестало працювати, адже з'явився більш ефективний міцний міст.
Історія Королева – насичений працею залізничників й турботою господинь плід. Історія Королева – невичерпне джерело, з якого ми черпаємо знання й різні цікавинки, славу і гордість. І я переконаний, що ми всі маємо знати історію рідного краю, пишатися тими, хто творив її, шанувати тих, хто будував наші домівки. Ця розмова з дідом – це лише одна сторінка нескінченної книги нашого роду, нашого селища, батьківщини. І ми будемо писати далі, заповнювати чисті сторінки нашого майбутнього тим же пером слави, що й наші предки. І через століття на сторінках цієї книги будемо ми, будуть наші вчинки, серця...
Коментарі
Я вважаю, що краще, цікавіше та правдивіше, ніж спогади наших пращурів-не існує!
Сама з задоволеннням слухаю розповіді своїх дідуся та бабусі.)))
Дякую за коментар, приємно)
Так,дідусь – це ніби енциклопедія. Він знає багато цікаво. Можу познайомити вас