Синів народжують не для війни,
Та хто постане щитом для країни?
Стають героями в люті роки,
Коли війна доторкнеться родини.
Мій прадід був на Великій війні,
Простий солдат, що боровся невпинно.
“Пробач, вбивати жахливо мені,
— Молився Богу: врятуй Україну”.
Була снага у бійців незбагненна,
Відчай з відвагою пліч на межі.
В очах відбиток вона залишила:
В неволю мужні не йдуть вояки.
І Дідо бачив нещадність війни,
Сипучий та кам’янистий курган.
Із гір стікали кривавії ріки,
І кожен камінь — жорстокий душман.
Ціна життя — непомірно велика,
І хтось навік молодим залишився.
Свинцевим хлібом вони частували,
У горах попіл і дим розчинився…
Багряне небо скорботно сумує
І чорним птахом кружляє в імлі.
Сміливе серце відважно бунтує,
І Тато в бою – на передовій…
Ракети в шмаття весну розірвали.
Всі сили вкупу, тримаючи гідність.
Стоять за волю й країну солдати!
І гра безжальна — це завтра чи вічність.
Моя ж війна — у віршах та поемах,
Рядків мітких невгамовне кипіння.
Війна нуртує у душах і венах.
Війна — теж мистецтво. Потрібне натхнення.
Вірші
Сини країни...
- Автор: Тихон Михайлов, 12 років, Полтава, Україна, Науковий ліцей №3 , літературна студія "Перевесло"
- Перегляди: 200
Коментарі