Олександра, прекрасна й тендітна,
Після других пологів захворіла.
Нервові розлади, мов тінь незрима,
Її душею й тілом заволоділи.
Напади істерії, мов чорні хмари,
Затьмарювали світло й радість.
Чоловік, Панас Мирний, з болем в серці,
Відправив дружину на лікування.
Шість місяців у лікарні далекій,
Де ісціляли тінь істерії й смутку.
І знову сяйво в очах Олександри,
І знову щастя й спокій у їхній хаті.
Народження сина – промінь надії,
І нова радість у житті подружжя.
Істерія відступила, мов тінь нічна,
Залишивши тільки спогади й сум.
Та чи назавжди? Чи знову з'явиться,
Ця темна тінь, що душу жахає?
Панас Мирний молився й вірив,
Що щастя й спокій їх назавжди збережуться.
Олександра, прекрасна й тендітна,
Знову жила й раділа життю.
І тінь істерії, мов сон жахливий,
