У “Творчій майстерні» наша колегиня Люся Шубіна(Паневник) із журналістськими ретро-спогади:
ЯК «СЛІПЕНЬКИЙ» ПРОЗРІВ… І Я РАЗОМ З НИМ…
Розмаїтими спогадами нагадує щоднини друзяка-Facebook про мої журналістські будні впродовж останніх років. Одначе в моєму творчому літописі є такі трафунки, що закарбувалися в пам’яті… сміхом, а навіть – реготом. Отож, послухайте, люди добрі, що зі мною такого веселого було й посміхніться самі – на здоров’я.
Коли замолоду працювала в «районці» зав. відділу сільського господарства, привели попід руки чиновники в редакцію чоловіка: мовляв, не можемо самі дати раду його проблемі… Селянин, гірко плачучи, розповів, що він – незрячий, живе під кордоном, електрики закопали десь років з двадцять тому стовп на його подвір’ї, в який він головою постійно вдаряється…
Виїхала в село, зробила фоторепортаж, написала інформаційний запит енергетикам. І стовп перенесли.
Згодом цей чоловік знову завітав у редакцію. Цього разу поскаржився на сусідку, яка начебто краде з його саду грушки. Знову поїхала під кордон. Зустрілася з тією жінкою, пообіцявши купити їй на базарі й подарувати кошик грушок, лише б сліпенького не кривдила.
У відповідь молодиця розсміялася. Каже, що сусід – не сліпий, добре бачить. І в сад його вона ніколи в житті не заходила. Не повірила їй.
І знову із автобусної станції незрячого люди привели в редакцію. Подякував чоловік за стовп, за сусідку, але звернувся ще з одним проханням. Опублікувати в газеті оголошення про те, що шукає жінку, бо вже сили не має одинаком на світі жити. Мовляв, хата є, пенсія – добра, а коханої поруч немає. (І вже вкотре наплакалася, як цього бідаку слухала...).
Пройшов опісля цієї публікації десь тиждень. Чую тупіт по сходах, що вели в мій кабінет. Влітає сліпенький. Уже сам. Без поводирів. І як закричить: «Шубіна, ти чого мені прислала в жінки – стару, грубу і чорну бабу? Я хочу таку молоденьку, маленьку, біленьку, як ти!».
І я… прозріла!
Із Вами була : Люся Шубіна(Паневник), головна редакторка газети "Яворівський голос"
