Сталося так, що з Володимиром Кашицьким я познайомився після перегляду телепрограми на Львівському обласному телебаченні. Важко було усвідомити, що він у такому поважному віці, до того ж без обох рук, у наполовину зруйнованому приміщенні заснував перше у Львові безалкогольне кафе з піцерією “Кастелярі”.
Звісно, така новина не могла залишатись поза увагою журналістів. На шпальтах газет публікувались захоплюючі репортажі про незабутні зустрічі в кафе з науковцями та літераторами, співаками та композиторами. Насправді, кафе “Кастелярі” стало потужним осередком просвітницької роботи не лише у Личаківському районі, але й у цілому Львові.
Коли вже віч-на-віч познайомився з Кашицьким – довідався, що на початку кожного тижня його підлеглі займаються гуманітарною підготовкою, поглиблюють знання з історії України, цілеспрямовано вивчають літопис національно-визвольних змагань.
– Наші кухарі і офіціанти, прибиральниці і продавці прагнуть більше знати також і про наше молоде Українське Військо. Отже, як буде на це ваша воля, запрошую для бесіди у наступний понеділок , – сказав Володимир Кашицький.
– Добре, – погодився я, хоча розумів, що викроїти зайву годину мені буде дуже складно. У той доленосний час вирішувалось майбутнє наших молодих Збройних Сил. Нам всім хотілось якомога скоріше створити нові Статути, розробити національні військові однострої, затвердити символіку.
Та все ж запланована бесіда відбулася. Володимир Кашицький тішився з того, що молоде Військо України впевнено долає нелегкі шляхи становлення, шліфує бойову майстерність на стрільбищах, полігонах і танкодромах. Щоправда, тепер у навчально-бойові плани довелось внести суттєві корективи – рішуче відмовитись від великомасштабних наступальних операцій на чужій території, бо з проголошенням України визначилося її місце у міжнародній спільноті як мирної, суверенної і незалежної держави.
Безперечно, все це віддзеркалювалось і на молодому Українському Війську.
Визначною подією для військовиків Прикарпатського військового округу стало проведення влітку 1995 року перших в історії двосторонніх миротворчих навчань „Щит миру-95”. За їх ходом спостерігало найвище світове військове представництво, зокрема, міністр оборони України Валерій Шмаров, його колега зі Сполучених Штатів Америки В. Дж. Перрі, військовий міністр Угорщини Д. Келеті, верховний головнокомандувач збройних сил США в Європі генерал Джоулвен, начальники генеральних штабів: Словаччини – генерал-полковник Й. Тухиня, Угорщини – генерал-лейтенант Ш. Немет, військові аташе 19 країн, голови обласних Рад, на території яких розташовані війська округу.
Миротворчі навчання висвітлювали 120 представників вітчизняних та іноземних засобів масової інформації, акредитованих в Україні. Вони мали змогу по спеціально обладнаній на Яворівському полігоні міжнародній телефонній лінії „УТЕЛ” та факсовому зв'язку оперативно передавати інформацію в різні країни світу. Отже, Яворівський полігон став місцем військового єднання і міцної дружби миротворців далекого і ближнього зарубіжжя.
Але не лише полігонними буднями жили учасники спільних навчань. Для наших закордонних гостей було організовано і проведено 18 екскурсій по історико-культурних і пам’ятних місцях Львівщини.
Я опікувався моїми колегами – начальниками прес-центрів Збройних Сил із 12 держав. Екскурсія по Львову справила на них дуже приємне враження, особливо невеликий „марш-кидок” на Високий Замок гору, звідки місто Лева виглядає, немов у казці.
Обідати, як і було заздалегідь домовлено, ми мали у кафе „Кастелярі”. Звичайно, його кулінари виявили чималий хист – приготували для поважних закордонних військових журналістів найсмачніші українські страви – борщ з рум’яними пампушками, голубці з грибами, вареники з капустою та сиром. Як тільки ми переступили поріг затишного кафе, відчули приємну гостинність, особливо його господаря Володимира Кашицького. Він, як і завжди, був у піднесеному настрої, радо вітав вояків – миротворців, розповідав, яку незламну волю мали герої національно-визвольних змагань.
„Україна”, – говорив Кашицький, „у серці кожного із нас”.
Керівники військової преси були захоплені цією надзвичайною людиною, хотіли якомога більше довідатись про неї. Де і при яких обставинах він втратив руки? Чому і досі йому доводиться працювати, мабуть тому, що бракує грошей...
Запитань було багато, але на кожне з них пан Володимир дав відповідь. Ми довідались, що руки втратив на війні, мало не впав у відчай, але знайшов сили – поборов біду і вижив всім смертям на зло.
– Мабуть тому, – Всевишній довго за мої муки тримає мене на цьому світі і мені хочеться віддячити йому за таке благословення.
У молоді роки Володимир служив у Війську Польському. В артилерійському підрозділі було чимало українців, здебільшого з Галичини. Вони часто збиралися разом, згадували покинуті домівки, обмінювались новинами.
Якось в одну із неділь їх потішило командування тим, що вони всі гуртом підуть на богослужіння до української церкви. Хлопці дуже тому зраділи, зодягнулись у парадне військове вбрання і пішли на службу Божу.
Але таке було дуже рідко.
Військова доля виявилась зовсім немилостивою до молодого, симпатичного, повного енергії Володимира Кашицького. В одному із запеклих боїв його важко поранило. Добре, що вчасно настигли військові санітари і його без свідомості доставили до польового шпиталю. Коли він ледь-ледь оклигав почув серед лікарів невтішну розмову, мовляв скоро сконає цей нещасний український бідака. Але хоч і складно було, медики вирішили боротися за життя відважного артилериста. Спочатку ампутували одну руку, а потім до половини і другу. Нерідко від нестерпної болі доводилось навіть кричати. Нічим не могли зарадити лікарі, бракувало обезболюючих засобів.
– У критичні хвилини біля мого ліжка, – згадував Володимир Кашицький, – завжди чатував молоденький лікар, здається підпоручик. З-під подушки він діставав сховану пляшку якогось міцного напою і змушував мене його ковтати...”
– До того часу я навіть в рот не брав спиртного, бо це було золотим правилом пластунів, до яких з юності належав. Та все ж, як-ніяк алкоголь діяв, і на якусь мить біль затихав, а потім поновлювався, і попередню процедуру доводилось повторювати знову і знову...
– З важкими думами, – згадував Володимир Кашицький покидав польовий шпиталь та бойових побратимів поляків та українців, що там залишались...
* * *
На цьому, власне кажучи, закінчилась військова служба Володимира. Важко було і неможливо змиритись з тим, що у неповних тридцять став калікою. Велику силу волі треба було мати, аби найперше собі, а потім і іншим людям довести, що далеко не все втрачено. І він це зробить. Скоро дуже скоро доведе, що наше життя не є вже таким марним як видається. Може тому, що зустрів і покохав чарівну Ядвігу – їй одній відкрив своє серце і душу, а вона відповіла свою вірністю і палким коханням.
– Знаєте, пане Василю з чого розпочався мій бізнес? – запитав мене пан Володимир і розповів таку історію. Коли він повертався з фронту додому один вояк з тилової частини подарував йому цілий мішок цукру у той час, коли продукти цінились, як кажуть, на вагу золота.
Що було робити? З таким вантажем подорожувати важко, а додому далеко. Треба було якомога скоріше позбавитись зайвого багажу, бо в любий момент міг нагрянути патруль чи поліція і спробуй тоді довести твій цукор, або чужий. Звісно, одному йому, до того ж безрукому було не впоратись – попросив про допомогу незнайомця, пообіцяв, що якусь невелику частку з проданого дасть і йому. Той з радістю погодився і незабаром біля продавців цукру зібралась ціла юрба. Хоч і купували вони небагато, але цукру вистачило не на всіх. Особливо бідкались ті, що зайняли чергу вкінці, цікавились чи не привезуть ще цукру. Хлопці аби не гнівати людей, говорили, що завантажена вщент підвода ось – ось на під’їзді. Покупці задоволені такою відповіддю з надією продовжували очікувати обіцяного їм цукру. А продавці відійшли вбік і знайшовши безпечне і підходяще місто разом порахували гроші. Сума виявилась доволі солідною і вони зізнались один-одному, що до того часу жоден з них не тримав в руках таких грошей. Як і було домовлено невелику частку з них отримав помічник, а Володимиру дісталась решта.
Випадків, коли Володимира виручала його кмітливість можна навести чимало.
З пластунських літ він засвоїв життєве правило – жити для інших людей. Міг він у свої поважні роки піти на заслужений відпочинок. Хоча і невеликою була у нього інвалідна пенсія, але її на скромні потреби вистачало. Проте Кашицький прагнув більшого. Насамперед своєю працею – підтримати талановитих молодих людей. При його сприянні побачило світ чимало видань. Але найбільше коштів він вкладав у лікування дітей, що потерпають від церебрального паралічу.
Володимир Кашицький працював, як кажуть, від зорі до зорі, немов хлібороб. А коли зібрав урожай, вирішив відпочити. У санаторії, куди направився, його зболене серце жило Україною, думалось - хто переможе на наступних парламентських виборах, бо від цього залежить доля мільйонів його співвітчизників.
Дуже хотів, Володимир Кашицький аби на міських вулицях перехожих не перестрівали немічні люди, бо вважав, що опікуватись ними насамперед має держава.
Але між тим сам чудово розумів, що не від доброго життя вони жебракують – просять на хліб, ліки...
– Я завжди чим міг, допомагав таким людям, – згадував мій співрозмовник.
– Але для мене найскладніше було це робити. В кишені завжди були якісь невеликі гроші. Бувало, попросить мене якийсь каліка дати йому гривню –дві. А я кажу до нього:
– Засунь руку у праву кишеню і візьми собі не дві, а три гривні. Там, звичайно, були і інші купюри, але у нікого навіть гадки такої не було, аби взяти більше.
– Безперечно,– продовжував далі пан Кашицький, я знав рахунок грошам і коли повертався додому, просив когось з моїх рідних і близьких перелічити їх. Жодного випадку не пригадую, щоб хтось з прошак ошукав мене, взяв більше, аніж дозволялось.
Що й казати? Великим, змістовним життям були наповнені здавалось би на перший погляд звичайні будні непохитного патріота України, який безмежно любив рідну землю та її людей. Ніколи, за будь яких обставин не сумував і не дозволяв це тим, хто був з ним поруч.
Він глибоко знав поезію патріарха української літератури Тараса Григоровича Шевченка. Багато з його віршів неодноразово читав з пам'яті. Дуже прагнув аби повсякчас у містах і селах лунала рідна українська мова. Тішився, коли з Харкова, Донецька, Києва до Львова приїжджали діти брали участь у Різдвяних святах.
– Одного разу,– розповідала його дружина пані Ядвіга вони разом з чоловіком приїхала на відпочинок до санаторію на Чорному морі. Все там було добре. Чудове відношення медиків, смачна кухня. Але Володимир Кашицький звернув увагу, що у спальних та лікувальних корпусах зовсім немає картин відомих українських художників. Незабаром довідався, що купити їх можна на місцевому ринку.
– Ось так з його легкої руки, – продовжувала пані Ядвіга санаторій отримав чудовий подарунок – цілу колекцію живописних картин талановитих українських художників.
У планах Кашицького було багато творчих задумів. Найперше він хотів відтворити в мистецьких формах історію Української повстанської армії та січового стрілецтва. Щоправда дещо йому вдалось зробити. У реконструйованому з його ініціативи кафе “У Кульчицького” відкрито галерею патріотів, що полягли за Україну. Є тут багато цікавих і доволі рідкісних експонатів, зокрема, мундир січового стрільця.
Дуже добре, що знайшлося місце і для розпродажу книг серед яких чимало новинок – щойно виданих поетичних збірок, захоплюючих повістей та романів талановитих українських літераторів.
Насправді кафе стало місцем відпочинку львівської інтелігенції. Тут за горнятком запашної кави або чаю можна завжди почитати свіжу пресу, бо газети та журнали, доставляються сюди працівниками періодичних видань на доброчинних засадах.
Сплило чимало літ від того часу, як Володимир Кашицький відійшов у вічність. Проте його добрі справи живуть у серцях всіх хто його знав, був з ним поруч у важку і добру годину.
На Личаківському цвинатрі встановлено пам'ятник хороброму патріоту України.
(Далі буде)
Коментарі