Так воно і сталося. Як тільки Україна була проголошена суверенною і незалежною державою, приїхав до Львова. До того я цікавився виробництвом морозива. Відтак виникла ідея відкрити у місті, на площі Митній безалкогольне кафе “Кастелярі”, відоме сьогодні усім краянам та їх друзям зі всього світу.
Кожного разу, перш ніж зайти сюди, я радів з того, що знову зустрінусь тут з надзвичайно цікавою людиною. Того спекотного серпневого дня я загостив до Кашицького разом із моїм добрим приятелем Василем Біленчуком. Давно збирався познайомити його з паном Володимиром. Та все ніяк не виходило. А тут, раптом, така нагода, що Василь Дмитрович нікуди не поспішав. Коли увійшли до світлої зали, за першим столиком, як завжди, побачили Володимира Кашицького і ще двох якихось відвідувачів — жінку і чоловіка.
Господар кафе, побачивши нас, запропонував сісти біля них. Я одразу представив йому мого товариша Василя.
— А це — пан Михайло Слабошпицький з Києва — керівник Спілки меценатів України і його помічник — пані Романа.
З розмови, що велася, ми зрозуміли — столичні гості готуються до презентації книги у деяких містах Львівщини. А коли ми самі залишилися з Кашицьким, він поділився своїми планами щодо відпочинку у невеликій африканській державі, де ніколи ще не бував.
— А чи не хотіли б ви часом побувати на Гуцульщині? —запитав Василь Дмитрович.
— Я бував, пане, у тих краях. Все ми там переміряли своїми ногами — не раз піднімались на гори Петрос, Говерлу, Попадю, Магуру...
Він називав ще багато вершин, назви яких не запам’ятались. І що цікаво, він ще досі пам’ятав тамтешні родини, багатьох колишніх просвітян, священиків, вчителів та лікарів.
Ми давно вже думали разом з Василем Дмитровичем у підніжжі однієї з Карпатських гір встановити пам’ятник лицарю України і мандрівнику Карпат Володимиру Кашицькому. Поділились з ним своїми планами, і він дав на це згоду.
Після його повернення з відпочинку мала відбутися наша запланована заздалегідь подорож.
СЕРЦЕ ЯТРИТЬ БІЛЬ
Не судилося. Львів через тиждень після тієї останньої розмови, хто про це міг думати, отримав трагічну звістку. У далекій чужині спочив у Бозі улюбленець українського народу, меценат, відомий підприємець Володимир Кашицький.
- Того дня, — згадувала пані Ядвіга, — у нашій кімнаті, де ми разом були з Володимиром, раптом враз біля полудня стало темно. Тільки встигла почути від нього кілька слів, і те, що перед його очима майорять українські прапори. До останнього подиху він жив Україною. Він назавжди залишився з нею.
Якось у невеликій кімнаті адміністрації кафе настирливо задзвонив телефон. Я підняв слухавку, бо цього зробити не міг Володимир.
- А чи не міг би я поговорити з паном Кашицьким? - запитали на протилежному боці.
- Звичайно, — відповів я і підніс слухавку до вуха господаря кафе.
Розмова була нетривалою.
- Дивні якісь люди, пане Василю, просять, аби я вплинув на виховання їх дітей.
- Я їх питаю - а в чому їх вина? Батьки пояснили, що занадто захоплюються книгами з героїко-патріотичних повстань, співають тільки українські пісні, не пропускають жодних студентських мітингів та маніфестацій.
- Що мені було робити? Порадив батькам бути більш виваженими, повсякчас підтримувати дітей, а не корити їх у цьому.
- Мало було надії у тому, що батьки прислухаються до моїх порад. Але дарма так думав...
- Знаєте, пане Василю, після тієї несподіваної телефонної розмови вони всі гуртом прийшли до мене, дякували за добрі настанови, бо відтепер переймаються державними проблемами і відчувають себе не гвинтиками, а будівничими у суспільному житті.
Із пластунських літ Володимир Кашицький засвоїв життєве правило — жити для інших людей. Міг він у свої поважні роки піти на заслужений відпочинок. Хоча і невеликою була у нього інвалідна пенсія, але її на скромні потреби вистачало. Проте Кашицький прагнув більшого. Насамперед, своєю працею підтримати талановитих молодих людей. При його сприянні побачило світ чимало видань. Але найбільше коштів він вкладав у лікування дітей, що потерпають від церебрального паралічу.
Володимир Кашицький працював, як кажуть, від зорі до зорі, немов хлібороб. А коли зібрав урожай, вирішив відпочити. У санаторії, куди направився, його зболене серце жило Україною, думалось: хто переможе на наступних парламентських виборах, бо від цього залежить доля мільйонів його співвітчизників.
Дуже хотів Володимир Кашицький, аби на міських вулицях перехожих не перестрівали немічні люди, бо вважав, що опікуватись ними, насамперед, повинна держава.
Але між тим сам чудово розумів, що не від доброго життя вони жебракують — просять на хліб, ліки...
(Продовження. Далі буде)
Коментарі