“Життя триває доти, доки залишається хоч в одинокій пам’яті"
М. Грай
22 березня 2003 р. йому б виповнилось 90. У свої поважні літа його життя було сповнене вболіванням за людей, непримиримою боротьбою за правду і справедливість, національну ідею. Ніщо не змогло змінити ставлення Володимира Кашицького до своєї Батьківщини, традицій народу, його історії, культури і мистецтва.
При його житті наша та зарубіжна преса писала, що свідомий дух патріотизму сформувався у Володимира ще з рідної домівки. І це дійсно так.
Напевне один раз на тисячоліття народжуються великі, талановиті і нескорені люди. Така радісна і приємна подія в родині Кашицьких відбулася 22 березня 1913 року. У невеликому селі Підбуковина поблизу Перемишля у багатодітній, бідній сім'ї, де виховувалось аж шістнадцятеро дітей, народився хлопчик, якого охрестили і назвали Володимиром.
З юнацьких літ він належав до молодіжної громадської патріотичної організації "Пласт”. Спільно з видатними особистостями Галичини започаткував у Перемишлі товариство "Плай" і був його активним провідником. Володимир Кашицький часто згадував про це і гордився, що належав до людей спортивних уподобань та здорового способу життя. У душі він був романтиком, за покликанням — виваженим громадським діячом, на рідкість скромним, чутливим до людського болю.
Після капітуляції Польщі у 1939 році опинився на окупованій німцями території. Там вступив до українського підпільного "Фронту національної єдності", став розвідником. Під час виконання одного із завдань був затриманий енкаведистами поблизу Перемишля. Відтак починається довга арештантська доля по сталінських в’язницях і таборах Львова, Одеси, Харкова, Куйбишева, Архангельська, Воркути, Ухти, Печори, Абеби. Разом з такими як він в'язнями-однодумцями Володимир, для вивільнення з імперської неволі, вступив до лав новоствореного польського війська. Далі — фронт. Він був учасником звільнення від фашистської навали великих українських міст Сум, Києва, Луцька. Перше і останнє поранення отримав у 1944 році під Варшавою, у результаті якого втратив обидві руки.
Переживши важкі моральні потрясіння, колишній артилерист не впав у відчай, а знайшов у собі сили і довів, що може зробити стільки, що не під силу цілком здоровим людям. Неймовірно колючою була його стерня. Але у своїй патріотичній пристрасті Володимир Кашицький залишався стійким і незмінним. Кожен день його життя був наповнений великим змістом.
Так, знаходячись тоді ще в українському середовищі у Польщі він організував і повністю утримував хор ім. 1000-ліття хрещення України-Руси, в якому співала українська студентська молодь. За його проектом Варшавський монетний двір викарбував тисячі пам'ятних медалей із зображенням Т. Шевченка, І. Франка, у пам'ять хрещення України-Руси, а також різноманітні відзнаки з національною символікою, які розповсюджені по музеях і приватних колекціях України та за її межами. Багато років безкоштовно надсилав книги і періодичні видання українцям, що мешкають у найвіддаленіших куточках світу.
Надавав посильну допомогу народному рухові України, фестивалю “Червона Рута", товариству "Надсяння", львівському видавництву “Червона Калина".
З молодих літ до поважного віку Володимир Кашицький прожив у Польщі. Разом з дружиною Ядвігою виростив і виховав двох синів, як орлів сизокрилих, — Володимира і Богдана, дочекався шістьох онуків.
Часто навідувався Володимир Кашицький і до столиці Галичини. Йому хотілось зробити щось пам’яткове для львів'ян. Ось і виникла ідея заснувати у Львові спільне українсько-польське підприємство ТзОВ “Кастелярі» з виробництва морозива, випічки піци, приготування різноманітних натуральних соків, гарячих та прохолоджуючих напоїв. Власне кажучи, у Львові це було чи не єдине на той час безалкогольне кафе. Та не тільки заняття малим бізнесом захоплювало пана Володимира та його родину. Він весь поглинув у громадську роботу. Ідея боротьби за вільну Україну не згасала, а міцніла з дня на день. Спільно зі своїми щирими і відданими друзями Ліною Костенко, Олександром Омельченком, Володимиром Середою, Мироном Черепаниним, Володимиром Хомою та багатьма іншими пережив подію історичної ваги, коли Україна стала незалежною і суверенною державою. І тепер, вже самостійно будує свою державу, відстоює національні та політичні надбання у міжнародній спільноті. Володимир Кашицький радів тому, що в решті-решт збулася давня мрія, і він дожив до того щасливого часу, коли Україна стала повноправною державою.
Цілком закономірно, що у культурно-просвітницькому русі Володимир Кашицький, зайняв, говорячи військовою мовою, ключову позицію. На рідній землі для нього відкриваються широкі можливості не тільки з підприємницької, але й громадської діяльності. З його ініціативи співробітники очолюваного ним підприємства у вільний час відвідували лекції з історії та культури України, які читали для них провідні фахівці, запрошені дбайливим господарем кав’ярні Водночас не припинялася його безкорислива добродійна діяльність. Завжди заклопотаний повсякденними справами, мало піклувався про себе, бо поспішав зробити добро людям — спонсорував низку культурно-освітніх заходів, сприяв відродженню національно-духовної спадщини галицького краю, зокрема створенню школи українських єдиноборств "Бойовий гопак". За його участі побачили світ монументальні видання "Депортації” , "Музична культура Галичини”, загалом пан Володимир спонсорував понад ЗО книжок історичного та наукового спрямування. Його шанувала і любила молодь, яка тягнулась до нього, бо допомагав їй, чим міг — прагнув, аби сини і доньки рідної України зростали фізично і духовно. Особливою радістю для нього була участь молодіжних організацій з Києва, Вінничани, Хмельниччини, інших міст нашої держави у культурно-освітянських заходах, що проводились на Галичині.
Про Володимира Кашицького вже пишуть книжки, вирізьблюватимуть скульптурні портрети, його іменем обов’язково назвуть площу чи вулицю Львова, а у Карпатських горах спорудять скульптурне погруддя на знак вшанування мандрівника-краєзнавця, зрештою, такої згоди дійшли керівники багатьох творчих та громадських організацій.
Без жодного перебільшення можна сказати, що життя Володимира Кашицького — справжня легенда. Це можуть підтвердити всі, хто спілкувався з ним і збагачував себе його неоціненним життєвим досвідом. Він безмежно любив Україну і був свідомим та щирим патріотом свого народу. Під меценатською опікою Володимира Кашицького знаходились чисельні просвітянські організації, товариства, заклади культури та освіти, а також юні обдарування ( поети, музиканти, спортсмени) та зрілі митці, письменники й науковці.
Якось довідався пан Володимир про молодих талановитих музикантів, що мешкають у місті Ірпіні на Київщини. Засмутило його те, що діти не мають приміщення, де б могли займатись кобзарським мистецтвом. Хоч і важко було, але зібрав кошти і придбав для дітей невеликий будинок, у якому зараз розташована школа кобзарського мистецтва.
Завдяки послідовній меценатській діяльності Володимира Кашицького вдалось втілити у життя чимало важливих задумів.
Його життя — подвиг. Подвиг не задля слави, а для людей, з якими спільно переживав радості і негаразди.
Упродовж останніх десяти років я знав Володимира Кашицького. Мені дуже хотілось розповісти всім про цю надзвичайно цікаву людину. Проте Володимир Кашицький завжди заперечував, бо не прагнув він жодної слави. Казав:
— Колись, пане Василю, ми напишемо разом цікаву книгу моїх розповідей.
Я дуже чекав того часу, коли мій поважний учитель не буде поспішати. Цього при житті Володимира Кашицького мені не вдалося. Лише після смерті вийшла у світ моя невеличка книжечка кишенькового формату про легендарну людину, полум’яного патріота рідної неньки-України, за яку повсякчас боровся Володимир Кашицький. Його життєва стерня не була встелена барвінком. Вона може слугувати добрим прикладом для грядущих поколінь Хай славиться у віках його безсмертне ім’я, що назавжди залишилось на скрижалях нашої української історії, а його невтомна праця увійде вагомим доробком у духовну та історичну скарбницю не тільки дорогого і рідного йому Львова, але й усієї України.
Високо і заслужено цінували Володимира Кашицького його давні і добрі закордонні друзі, зокрема: Катерина і Михайло Козак, донька Олександра з родиною у Торонто і син Яромир у Кальмарі (Канада), колишні щециняни, а зараз мешканці Торонто, Рома і Юлія Саноцькі, їх батьки Яніна і Йосип (родина Душкевичів зі Щеціна), Ас я і Андріан Забровані, Ярослав Байда з родиною, Василь Кобеляк та Богдан Мадлай, Вацлав Суботкін зі Щеціна та багато інших щирих і вірних друзів.
Ще і ще раз схиляємо голови у молитві перед Богом за велику постать Володимира Кашицького, який відійшов у вічність. Можемо сказати: «Нехай рідна йому українська земля на Личаківському цвинтарі у Львові буде пухом, а Царство на Небі — вічне!»
Коментарі