Де сходить полум’яне сонце
і в річці звабно мерехтить.
Там ти – незвідане віконце,
в яке душа моя летить.
Палку любов ховає обрій,
в повітрі – пахощі надій.
І там душі чиїйсь бездомній
потрібен прихисток із мрій.
Десь там, сховалися у серці
й заперлися на сто ключів,
прозорі совісті озерця,
в них тисячі нових світів.
Бо тут їм місця вже немає,
хіба що в страдницькій душі,
яка так щастя й не пізнає,
поки живе лиш у вірші.
Все в блогах
Нові світи
- Автор: Антон Метай
- Перегляди: 389



Коментарі