Поїзд вистукував колесами в'їжджаючи в ранок весняного погожого дня. Настрій у Василя був пригнічений. Він прокинувся від нестерпного храпу дядька Петра, якого після спільної вечері у купе влаштував на нижню полицю, а сам, як молодший, забрався на горішню. У вагоні було душно. Пахло потом і якоюсь їжею. Василь деякий час старався розпізнати цей специфічний запах, але його думку сполохав молодий бурильник Микола. Він щось невиразно пробурмотів крізь міцний, як у дитини, сон. Видно, недоспані ночі та важка праця дали про себе знати. І ось тепер в солодких снах з кожним стуком коліс наближався до своєї сім'ї.
У тимчасовому колективі, який зібрався в купе перебувала жінка, яка час від часу поверталася з боку на бік. Можна було здогадатися, що не часто приходиться подорожувати їй поїздами, бо незручна тверда полиця була явно не для неї. Вона боязко увійшла в купе, коли поїзд зупинився на черговій станції, а наша весела компанія готувалася до сну.
Її змучене обличчя та глухий, наче з далини голос, яким вона привіталася, влаштовуючись на своє, визначене їй квитком місце. Бурильник Микола з невимушеним жартом розпочав розмову, але, побачивши сум і гіркоту в очах жінки, на півслові обрубав свої недотепні жарти. А молодиця, яка так і не назвала свого імені, майже не роздягаючись, якщо не рахувати скинутого з ніг взуття, лягла на долішню полицю. Василь неквапно вийшов з купе. В тамбурі крізь відчинене вікно пахло свіжістю лугових трав та хвої. Небо запалювалося червоно – фіолетовими барвами. Василь не чув, а тільки уявляв, як в небо піднявся перший жайворонок із заспокійливою піснею. Своїми крильцями він ледь торкався ранкового дня, який ось-ось мав народитися. Тримаючи в руках цигарку, не наважувався її запалити, щоб не згубити отой ранковий смак природи, який вдихав на повні груди і, п'яніючи, затримував видих.
Василь здригнувся від несподіваного дотику до свого оголеного плеча. За його спиною стояла його попутниця.
– Можна у вас попросити цигарку? – тихим, тремтячим голосом промовила жінка.
– А хіба жінкам… – він хотів ще щось додати, але сльози, які патьоками збігали з її великих голубих очей, обірвали його на півслові. Чоловік простягнув свою ще не запалену цигарку і, черкнувши запальничкою, запропонував і вогонь.
– По чоловіка їду. Знайшовся через десять років. Поїхав у відрядження. І ось сьогодні буду з лікарні забирати. Кажуть, пам'ять втратив після якоїсь аварії. Ось і хвилююся, чи признає мене, діточок. А я вже вдруге заміж вийшла, бо думала, що пішов до іншої.
Жінка невміло затягнулася сигаретним димом і разом з кашлем з її грудей вилетів глибокий болючий стогін…
Потяг з усією силою мчав назустріч загадковому ранку, який уже палахкотів своїми ще прохолодними промінцями…
Коментарі