Іду, а за плечима піднімається вранішнє сонце. На траві роса, важка, аж бринить під ногами. Я ступаю босими ногами із закоченими до колін штанинами. Роса від сонця сріблястими кульками скочується по ногах...
На вигоні Тітка Марія тільки що вигнала свою Лиску. Зобачивши мене, питає:
– Ти куди так раненько, Петрику? Чи не по зілля на луки?
– По зілля, – весело і гордовито, майже по-дорослому відповів тітці Марії.
– Ти б зайшов до нас і розбудив Миколку. Разом якось веселіше буде. А на який луг підете? На Загоренчиху? Там ще не косили і квіти там гарніші.
На подвір'ї у Миколки дядько Федір клепає косу. Дінь-дзінь-дінь! – пішло відлунням по селу, і десь з іншого боку відлунювало таким же дінь-дзінь-дзінь! Косарі вже приходять з косовиці і клепають та точать коси, щоб під вечір піти знову до косовиці.
Дядько Федір підвівся із стільця, взяв у руки косу, прижмурив око і глянув, чи добре витягнена. А вона така блискуча, як дзеркало; що і сонце від неї жмуриться.
– Ти чого так рано? Миколка ще спить, а Іванко ще вчора пішов до бабці Катрі, поніс гостинця аж на друге село і ще досі не повернувся. Це ж її улюбленець... Так що іди і покуняй ще трохи.
– Та я... Я по зілля іду, і тітка Марія просила розбудити Миколку, щоб зі мною йшов.
– Та ще встигнете нарвати тих квітів... Чого ж в таку рань роси по луках збивати? – здивовано крякнув дядько, затягнувшись їдким самосадним димом.
– Та з росою квіти цілющу силу мають. Так говорила мені бабця Параска. Вона і розбудила мене.
– Ну раз – цілющу, кажеш, то буди, – погодився дядько Федір.
Я легенько прошмигнув біля буди, де дрімав Сірко. Він цілу ніч десь ганяв за зайцями і, обталапаний по самісінькі вуха, лежав без ошийника, навіть не зиркнувши на мене. На подвір'ї до- їдали свій сніданок кури, качки і два поважні індики, від яких я не раз втікав, коли зненацька їжились на мене. I тут вони, побачили чужого, розпустили хвости і пішли в наступ. Я щодуху рвонув до сіней і миттю опинився в хаті.
– Миколко! Вставай! Підем за маєм на Загоренчиху, – скубав його за чуба.
Хлопець прокинувся, потягнувся, зіскочив з постелі і вибіг на двір умиватися. Тим часом у хату увійшла тітка Марія з оберемком дров. Поклала їх біля кухні, на якій уже підскакували баняки і вихлюпували на розжарені бляти воду.
– Ти хоч снідав? – запитала.
– Та, снідав трішки, – ніяково відповів я.
– То сідай до столу, разом поснідаєте.
Ми з Миколкою похапцем попили молока з хлібом. А на дорогу тітка вкроїла ще по скибці і посипала цукром.
Ми, як ті горобці вилетіли з хати і побігли на сіножать. Сонечко тим часом піднялося над самісіньку голову і припікало наші чуби.
Долиною мерехтіла на сонці дрібнесенькими хвильками річка. Лози хилилися над нею, немов просили напитися.
У травах, як музики, бриніли коники і цвіркуни. Над квітами, які заповнили усю сіножать, гули, наче контрабаси, джмелі.
Ми хутко розстелили свої ряденця і заходилися зривати квіти. Ось божа кровця, а ось громове зілля... А ген далі богородиця і дике сім'ячко. Луг мов вишитий святочний рушник, що висить в хаті над образом.
Ми з Миколкою уже не раз тут бували і знали усі квіти і навіть про деякі з них легенди. Їх завжди мені розповідала моя бабуся Параска.
– Петрику, Петрику! Ти підеш завтра до церкви святити зілля? – перегукнув мене з трави Миколка.
– Піду! Бо мама мені сандалики вчора купила. Вона до Львова їздила.
Ми бігали по травах, зривали квіти і мліли від п'янких ароматів. Коли потомилися, лягли у траві і довго дивилися у небо.
Над нами висіло величезне синє полотно із вишитими кумедними і якимись дивними візерунками.
– Петрику, а як ти думаєш, – заговорив Микола, – Бог нас бачить?
– Бачить, Він усе бачить і навіть за кожну мурашинку пам'ятає і турбується за неї, так мені мама говорила.
Над нами десь високо в небі співає свою пісню жайворонок. І як він оце так високо тримається і не впаде на землю?
Раптом наш спокій порушив тривожний крик чибіса. Птаха злітала в небо і з криком шугала вниз. Було чутно лопотання крил стривоженого птаха.
– Чуєш, Миколко? Хтось іде.
Миколка підвів голову з трави і неохоче промовив:
– Та це ж Степан із сусіднього села з якимись хлопцями теж за маєм прийшли.
Я підвівся і побачив Степана із двома незнайомими хлопцями, які йшли прямісінько на нас. Вони недбало ступали, виминаючи траву, а в руках одного з них була маленька пташка. Вона жалібно відзивалася на голос матері, яка літала уже над нашими головами.
– Дивіться, хлопці, що ми знайшли, – весело вигукнув Степан.
– Ось знайомтесь: це до тітки Осетини приїхали зі Львова, – Роман та Ігор.
Мій товариш Микола зиркнув на них із-під лоба.
– Ви б відпустили пташку і не мучили її.
– А якщо ми не відпустимо, то що буде? – насмішкувато запитав Роман.
– Нічого не буде, просто ми з Петриком, розкажемо вашій тітці, як ви мучили пташок, – сердито відповів Миколка.
А я тим часом уже злегка лупцював зазнайкуватого львівського гостя. Миколка, довго не думаючи, почав мені допомагати. Ми перемогли. I хлопці невдоволено віднести пташку в гніздо.
– Ми все одно її заберемо, як нарвемо квітів, – пообіцяли Степанові товариші.
– А ми будемо стерегти, – в один голос відповіли ми з Миколою.
Птаха ще довго кугикала над лугом, а ми спали міцним, немов у казці, сном.
Коли прокинулися, уже вечоріло. Втомлене сонце догоряло останніми промінчиками на верхів'ях дерев, що виднілися на засмаглому обрії. Небо переливалося червоними та яскраво-фіолетовими кольорами. Воно віщувало гарну погоду. 3 пасовища гнали худобу.
– Ой! А що мені дома мама скажуть? – майже плачучи бідкався мій друг.
– Та нічого не скажуть, коли побачать скільки ми квітів нарвали.
Чибіс уже не кричав, він, напевно, грів своїми крилами маленьких пухнастих пташенят. Наші сніпки з квітами похилили свої головоньки від денної спеки, яка стояла у переддень Зелених свят.
– Петрику!... Миколко!... – почулося із лозняку два якихось несхожих один до одного голоси. Перед нами випливли дві білих хустини, які гойдалися, мов човники серед моря. Кожен з нас зразу упізнав свою маму.
Вони, сполохані вечірніми сутінками, вже не сварили нас, а пригортали. Мама витирала сльози кінчиком своєї хустини.
– Мамо, ма... А чого ти плачеш?
Мама тяжко зітхає...
– Мамо, а чого зірки мерехтять?
– Це вони про себе нам розповідають.
– А що вони розповідають?
– А хто його знає, Петрику.
Моя мама висока, струнка з густим волоссям, яке виблискує в місячному сяйві. Вона схожа на казкову Мавку і ні трішечки на мою матір. Вона бере мій сніпок і ми повертаємося до дому. Я за нею ледь встигаю.
– Мамо, мамо, не іди так швидко, бо я не встигаю ступати у твої сліди.
– Не можна ступати в чужі сліди, Петрику.
– Чому?
– Бо голова болітиме.
– А я ж ступаю і ніколи не болить.
– Бо то ж мої.
Хилиться трава до землі під прохолодними росами. Вона сплітається у моїх ногах і краплини роси освіжають їх.
Ми у сумерках переходимо річку. Вода у ній тепла-тепла, як мамині руки. Вона біжить, дзюркоче, спішить, мабуть, теж хоче набратися прохолоди і напоїти лози та вільшину, які спрагли за день.
– На добраніч! – гукає нам тітка Марія. Завтра у гості приходьте! – і звернули до своєї хати.
Ми входили в село, від якого віяло загадковими пахощами.
Завтра – Зелені свята, тож сьогодні ще треба маїти хату і подвір’я.
Коментарі