Ця історія трапилась дуже давно, коли моя бабуся була ще молодою, а я маленьким хлопчиком. Пам'ятаю, у наші краї тоді завітала весна. Усе навкруги цвіло і пахло дивовижними ароматами. Пташки ще спозаранку своїм дзвінким щебетом будили зі сну навіть мою сестричку, яку мама жартома називала «сонею», бо ранком її було не розбудити. Я дуже полюбляв пити свіже тепленьке молочко і частенько стояв з великою алюмінієвою квартою на порозі хліва, чекав, коли бабця Параска наллє мені молочка з пінкою.
Ось такого весняного ранку, коли я в котре очікував на порозі своє молоко, повз мене ширяли чорнокрилі ластівки.
Вони будували гніздечко просто над головою нашої корівки Лиски. Дверей у хліві ніколи не зачиняли, щоб пташки могли у будь-який час прилітати і відлітати з гніздечка. Я частенько просив бабусю налити молочка і накришити хлібця ластівкам, бо, як мені здавалося, вони нічого не їдять і ніколи не відпочивають, не те, що горобці.
Бабуся тільки посміхалася з моєї пропозиції. Погладивши мене по голові, наказувала не рухати цю пташку, бо вона свята.
Одного разу, коли корівка паслася на вигоні, а в домі нікого не було (в той час ластівка уже вигрівала своїх майбутніх діточок), я став на ясла, протягнув свою руку до гніздечка. Пташина не втікала. Не минула і мить, як я тримав її у своїх рученятах. У ластівки сильно билося сердечко і вона тремтіла, наче від холоду. Усі старання нагодувати пташину виявилися марними. Цього ж таки вечора бабуся принесла від корівки молоко з кров'ю. Вона ще з порога запитала:
– Ну що, рухав ластівку? – і, не чекаючи на мою відповідь, додала: – Рухав-рухав. Ось так, будеш рухати ще – питимеш ось таке молоко.
Вона не сварила мене, а мовчки вилила червоне молоко в цебер з помиями. Я не знаю, правда це чи просто так співпало, але ластівки я більше ніколи не чіпав...
Коментарі