Одного передсвяткового дня на гамірнім вокзалі я став свідком ось такого випадку. Підстаркуватий чоловік (видно, що давненько не був у нашому місті) підійшов до гурту молодих людей, які очікували на маршрутку, і ввічливо запитав:
- А скажіть-но, будьте ласкаві панове, якою маршруткою мені дістатися до «Кривої берези»?
Ті здивовано глянули на дивакуватого чоловіка і, нічого невідповівши, голосно усім натовпом розсміялися. Та це і не дивно, бо молоді просто не знали цієї історії, яка могла б трапитись і в інших великих чи маленьких містечках. Можливо, хтось із читачів впізнає саме її - героїню моєї розповіді.
Якось весною на краєчку міста школярі висадили алею тендітних берізок. Маленькі красуні, посаджені ніжними дитячими руками, невдовзі зазеленіли і потяглися до теплого весняного сонечка. У літню спеку кожного вечора школярі з відерцями води навідувались до своєї алейки. Вони щедро напували ще кволі деревця, а ті в подяку весело шелестіли своїм дрібненьким листом.
Одного літнього ранку на луг завітали важкі машини, з яких метушливі люди вивантажували техніку та будівельні вагончики. Затріпотіли від галасу і гулу молоденькі деревця, та, на жаль, ніхто із будівничих цього не помітив.
На одну із берізок, що стрімко тяглася в синьооку вись, наїхав на височенних колесах вагон і зігнув бідолашну в дугу.
- Ой! - скрикнула від болю молоденька деревинка. Їй стало темно і незручно. З обдертого стовбурця стікали крапельки «крові». Над її верхівкою затупотіли важкі чоботи, крізь, шпарини часто пахло смачною їжею та доносилось гупання доміно. Берізка мимохідь звикала до такого галасливого життя.
Через деякий час вона краєчком ока вже визирала на будівельний майданчик. Їй було цікаво спостерігати за роботою людей, де, на її думку, величезний кран був за головного. Він своєю могутньою рукою переносив з місця на місце тяжкі вантажі... Так збігали місяці за місяцями. Літню спеку змінювали осінні дощі та зимові морози...
Минуло декілька років. За той час на майданчику виросли високі біленькі будинки. Берізка тим часом, вибравшись з-під вагончика, зазирала своїми допитливими очима у його невеличке віконечко.
І ось прийшов час, коли велетенський кран підхопив запилюженого вагончика своєю могутньою рукою, щоб завантажити на платформу. Будівничі переїжджали на інший майданчик. Невільниця, звільнившись від тягаря, хотіла випростатись. Та де там: час взяв своє. Як не старалася, як не намагалась, та випростатись уже не могла.
А тут, ще зовсім поряд, майже біля самісіньких ніг мостили широчезну дорогу. Було нестерпно боляче, коли незграбний бульдозер торкався її корінчиків. Підстаркуватий бригадир дуже цінував природу і наказав залишити чудернацьке деревце.
Згодом мешканці нового кварталу облюбували це місце. Кривенька берізка слугувала орієнтиром для зупинки автотранспорту. І тішилася, що навкруги неї високі будівлі, широкі вулиці та завше людно. Вона під своїми, ще не дужими кронами ховала від спеки, чи в прохолодні осінні дощі була парасолькою перехожим. Біля неї призначали побачення, чи просто зустрічалися. Майже все місто жило її іменем, а білокора деревинка раділа, що приносить користь людям...
Не минуло багато часу, і знову до берізки навідались будівельники. На цей раз до неї гострими цвяхами прибили високу огорожу. У місті в цю пору гостювала царівна Весна. Пахло всіляким зіллям. Усе живе раділо від довгожданого пробудження, тільки в берізки не висихали сльози, які стікали по тендітному кривенькому стовбурцю на землю. В її життя знову ввірвалося гупання та скрегіт машин. Розпочалося будівництво великого супермаркету.
Яких тільки знущань не зазнала нещасна деревинка. Її по колінця засипали щебенем, піском, а при закінченні будови навіть закидали сміттям. Всі незгоди перетерпіла бідолашка, лиш би вистояти у тім жорстокім світі. Зрідла алейка її подруг.
«Ось, напевно, і моя черга настала», - подумала собі, коли один із робітників замахнувся сокирою на неї. Затремтіла у цю мить і, здалось, ще більше згорбилась від жалю. Та, видно, ще не настав той час. Хлопця хтось гукнув, і він опустив сокиру, при тому лиш обдер трохи бік... Невдовзі берізку закували тротуарними плитами, а поряд звели навіс для нової зупинки. Магазин нарекли «Барвінок». Мешканці згодом забули про берізку. Уже орієнтиром для них став великий супермаркет...
Білолиця і сьогодні чекає на свою подругу Весну, щоб разом з нею поплакати від щастя. Так, вона щаслива, адже біля неї завше людно. Це не так важливо, що про неї майже забули. Хто-зна, може, прийде час, і повернеться до білявки колишня слава...
Коментарі
Молодець.