Чи завжди люди святкували так само, як ми тепер? Чи не змінилися традиції? Чи відношення до Різдва було таким завжди, як і тепер?
Мушу сказати, що світ не тільки модернізується, але і уніфікується. Глобалізація процесів у масштабі земної кулі, інформаційне цунамі, що накриває нас з головою кожного дня, постійне зомбування населення всіх країн через ЗМІ, у першу чергу через телебачення, доступність будь яких товарів та продуктів та послуг у найвіддаленіших куточках та найглибших провінціях, фактична відсутність кордонів мають не тільки позитивні наслідки, як ото свобода і можливість проживати де хочеш. Але всі ці досягнення призвели і до багатьох втрат. Найсумніше те, що ми, маю на увазі і особистісний, і суспільний рівень, втрачаємо багато в чому свою унікальність, стаємо схожими на сусідів. Якщо раніше люди в селі хотіли бути такими як усі і мали при цьому на увазі всіх жителів села, то тепер вони хочуть бути такими і жити так, як усі народи Європи. І це природньо.
При всіх цих цивілізаційних рухах, здавалося б до кращого життя, ми втрачаємо надзвичайно важливе – ментальну прив’язку до батьківської землі, психологічну єдність із родом та нацією, духовну складову традицій свого народу, значну частину індивідуальності. Ми цікаві іншим народам тим, що не такі, як вони. Що ми специфічні, унікальні, неповторні, яскраві у проявах своєї сутності. Так само, як нам цікаві інші народи. Уклад життя, побут, стосунки, мова, темперамент, інтонаційне багатство, особливості та швидкість мовлення, свої слова, своя мова, свій одяг, свої традиції – ось справжнє багатство. А ми часто цього не розуміємо. І втрачаємо. І програємо.
Закарпаття унікальне тим, що у нас кожне село відрізняється від сусіднього певними деталями, нюансами, відтінками, напівтонами у кожному прояві людської життєдіяльності. Візьмемо, до прикладу, моє рідне Довге і Приборжавське (Заднє), між якими всього п’ять кілометрів. Історично склалося так, що моє село розвивалося як промисловий та торговельний, адміністративний та культурний центр, Приборжавське – як суто сільськогосподарське село. Вплив інженерів із Австрії, майстрів-словаків, теслярів-волохів, торговців-євреїв перетворив Довге на мультинаціональний, полікультурний, демократичний, толерантний населений пункт, у якому мирно співіснували кілька релігійних громад. Сусіднє ж село сформувалося як монолітно-православне, менш толерантне до іншої думки та більш схильне до тоталітарної форми влади. Але все це теорія. На практиці ж це проявляється таким чином: у Довгому кожен має свою думку і суспільно ця думка не засуджується. У Приборжавському теж кожен має свою думку, але проявити її часто боїться, бо передбачає загальний осуд. У Довгому поведінка жителів більш орієнтована на внутрішнє світосприйняття та власні принципи особи, у Приборжавському – на думку сусідів. З точки зору суспільної моралі, можливо, це і добре, але громадянське суспільство та особи з яскравими проявами несхожості на інших краще почуваються у Довгому.
Якщо вдатися до побутового фольклору, то задняне у минулому столітті називали жителів мого села «цидолаші». Тобто ті, що ходять із «цидулами» – із паперами, книгами, або ті, що видають «цидули» – довідки. А наші жителі називали сусідів «пасуляники» – ті, що вирощують пасулю (квасолю). Якщо ж говорити про особливості мови то тут теж є дуже багато чого цікавого – філологи можуть добре поживитися. Наприклад, на наш кутач у сусідньому селі кажуть куцібан, а на нашого когута – кочіш. Так само відрізняються і традиції, у тому числі і різдвяні. А сто років тому відрізнялися ще більше.
Я зроблю акцент тільки на Довгому, оскільки для більш широкого дослідження потрібно писати докторську дисертацію – можливо хтось колись за це візьметься. А тепер коротко.
Різдвяні свята завжди були затяжними, оскільки тривали три дні у грудні і три дні у січні. Православні поважали католиків і помагали тим святкувати, за що отримували таку саму повагу навзаєм. Святкування розпочиналось ще напередодні, тобто, 24 грудня і 6 січня відповідно. У цей день постили навіть діти ніхто нічого не їв та не майже не пив, допоки не зійде перша звізда. На самий Святий вечір стіл притрушували сіном або соломою і накривали полотном з конопель, яке виготовляли із вирощених на берегах Боржави конопель (колопні – казали у нас) теж у Довгому. Ще у моєму дитинстві заведено було зв'язувати ніжки столу ланцюгом, хоча вже ніхто не пам'ятав витоки цієї традиції і навіть батько сказати щось про це не міг.
Більш заможні довжани готували 8-9 страв, бідні обходилися трьома-чотирма. Усі страви були пісними: суп з кмином або вівсом, нарізана та печена «на таблі» картопля (булі) з олією, галушки з олією, поливка або мачанка із сушених грибів, солений оселедець (руслики), квасоля з олією та цибулею (дзьобачка), компот із слив (вар), рис, варений на воді з цукром, груші (дички зимушні). Про кутю у нас ніхто не чув, хоча мак цвів чи не на кожній грядці. У бідніших хатах на стіл ставили страви із буль, пасулі, грибів та сушених слив. Бідні люди обходилися без алкоголю, а багаті мали по пару літрів палинки, яку дуже скупо ділили, щоб вистачило надовго.
Ніяких ялинок у Довгому (та і в сусідніх селах) ніколи не рубали і не прикрашали – ця традиція прийшла із радянською владою та п’яними дідами морозами. Наші люди випікали спеціальний хліб – карачун. Цей хліб був більшим за звичайний та випікався з кукурудзяного борошна. В тісто для карачуна додавали різне насіння, зокрема жито, овес, коноплі та інше.
Увечері починалось колядування. Колядували починали діти, питаючи під вікнами дозволу у господарів словами: «Гей, пане ґаздо, чи даєте веселити?». Ґазда мусів відповісти: «Веселіт, веселіт!» За колядку діти отримували випічку з кукурудзяної муки (боґач). Дорослих колядників запрошували до столу та пригощали палинкою і закускою. Неорганізовані леґіні ходили по селу групами і колядували у хатах дівчат, де отримували яблука, волоські та ліщинові горіхи. А інколи і поцілунки. А були групи організовані – чотири пастирі, ангел із різдвяною зіркою, «дідо» і «баба» у страшних масках, височенних шапках і з дзвінками на поясі. Такі групи називали «Звізда». Казали: «Звізда йде!»
Ядор Стрипський та Ізідор Білак у своєму дослідженні, опублікованого у 1915–1916-х роках на сторінках часопису Neprajzi Ertesito писали про Довге таке: «У перший день Різдва колядували кілька груп чоловіків, які збирали пожертви на користь церкви. Кожна група несла (або везла на санях – авт.) 2–3 мішки з кукурудзою, вівсом та іншими продуктами, які потім зносили до місця збору – народної школи. Згодом ці продукти продавалися, а отримані кошти витрачалися на церковні потреби.»
Мушу сказати, що обидва автори були немісцевими, тому не знали багатьох деталей. Було дві групи – нижнянська і вишнянська. Обидві групи – це місцеві вертепи, які називалися «Бетлегем» (Хижка). Люди казали: «Хижка йде». Бетлегем складався із чотирьох пастирів та чотирьох ангелів, які несли «хижку» – хатинку із вирізаними із дерева яслами та худобою всередині, між якими була статуетка матері з дитиною. Також із ними ходив «дідо». «Баба» була не завжди.
«Звізда» і «Хижка» ходять у Довгому і нині.
Василь Кузан
Коментарі