Йоганн Себастьян Бах – особа, яка не потребує в наш час довгих, розлогих представлень. З поміж усіх, звісно, треба за це дякувати Мендельсону. Завдяки йому сьогодні про Баха знають, його грають і люблять. Творчість композитора, пронизана глибокими, релігійними ідеями, досі здатна наштовхувати нові покоління на втілення неймовірних ідей!
Однією з таких стала постановка 2016 року повної версії «Страстей за Матвієм» Й. С. Баха в авторстві Ромео Кастелуччі – театрального режисера зі світовою славою та репутацією авангардиста. На його рахунку творчі проекти з провідними оперними театрами світу, роботи над визначними музичними творами великих композиторів.
Беззаперечно, подібне інсценування – сюрприз як для музикантів, так і для поціновувачів музики. Залишилось лише визначити – приємний чи, радше, відразливий?!
Перше враження про постановку складається досить швидко – вже з перших хвилин звучання музики. І от що варто висвітлити – режисерський почерк. Все продумано до найтонших деталей і дуже ретельно. На перший погляд, перевдягнути все і всіх в біле не представляє особливих труднощів. Однак, варто пам'ятати, що «Страсті за Матвієм» – наймасштабніший твір композитора, цього глядач буде чекати і від сміливої ідеї його «театралізації». На щастя, Кастелуччі справляється з цією глядацькою «примхою» досить успішно!
Відчувається, що клопітливо і наполегливо довелося попрацювати як диригенту (Кент Наґано), оркестру, хорам та солістам (а це безсумнівно так!), так і всій залученій технічній та виробничій підтримці. Кількість професій-учасників – від безробітних та прибиральників до хіміків і лісорубів (на мої превеликий жаль та обурення) – вражаюча!
На мою думку, хоч може ще дилетантську, хороше фінансування культури іноді ризикує отримувати надто вже нефільтрований продукт. При загальному дуже позитивному враженні від цієї режисерської інтерпретації, шедевром її називати не хочеться.
Загалом, все інсценування – це незвична, масштабна гра з нашою підсвідомістю. Водночас дивовижна і бридка, нейтральна та емоційна.
Все було б прекрасно, якби не один значний недолік – ці старання Кастелуччі насправді дуже відволікають від музики! Без перебільшення, все віковічне, божественне творіння Й. С. Баха відходить на задній план, і не лише буквально – на сцені! Протягом виступу мені весь час доводилось боротись з собою: «слухати чи дивитись; треба старатись одразу те, і те... не виходить» і т.п. Водночас треба було якимось чином не губитись в нотах. Словом, суцільний хаос.
Для належного результату тут потрібно було однаково інтенсивно підключати і слухову, і зорову діяльності – а це неабияк виснажливо.
Тож, чи варто дивитись цю постановку? Можу сказати напевне, що починати своє знайомство з «La Passione» в компанії з Кастелуччі не бажано. Хоч я може вже не маю права так радити з огляду на те, що сама так і зробила!
Але для осягання музики довелось (про що не шкодую) прослухати твір ще раз, вже в іншому виконанні – запис Філіпа Херревеґе 1985 року. Ця інтерпретація, на думку деяких критиків та музикантів – одна з найкращих.
В порівнянні стає легше визначити якість роботи диригента та оркестру. Отже, опираючись на аналіз дев'яти різних записів Пасіонів музичного критика Деніела Затца, можна зробити висновок, що виконання Кента Наґано стоїть дещо нижче за Херревеґе, зате десь на рівні з Н. Арнонкуром.
Розташування у великому, просторому виставковому залі зіграло на руку звучанню оркестру. Хоч через запис доноситься не все, але відчувається багате, об'ємне звучання хорів. Можливо, така зала додала оркестру спрямованого, витонченого звучання. Та чи добре це, якщо твір першочергово призначений для виконання у соборах, яким притаманна зовсім інша акустика? Постановка наскрізь просякнута духом сучасності – від неавтентичних інструментів до шалених задумів режисера. Тож, локація вибрана з розумом.
Солісти звучать досить чітко. Хоч диригент вибрав темп, на крихту швидший від Херревеге, але негативно на солістах це не відбивається. Всі п'ятеро вокалістів та Євангеліст (речитатив) змогли висвітлити як свої технічні здібності, так і майстерність музичної інтерпретації. Звісно, за це треба знову обов’язково подякувати Кенту Наґано! Загалом, оркестр і хори досить добре збалансовані, але порівняно із записом Ф. Херревеге 1985-го, наскільки мені здалось, хор іноді звучить дещо крикливо.
Насправді візуальна постановка “Страстей за Матвієм” – це саме те, що варто було представити на фестивалі – вона вражаюча, в цілому досить органічно співіснує з музикою. Одне залишається надовго – відчуття шокованої свідомості! З власного досвіду зроблю висновок, що режисер все ж досяг бажаного результату – якщо виступили сльози, значить підсвідомість дещо пригадала! Тож, якщо маєте бажання підбадьорити свою нейропластичність і у вас є 3 вільних години, запрошую до перегляду:
https://www.staatsoper-hamburg.de/en/stream/lapassione.php
Коментарі