Обличчя… Лише гіпсовий відбиток на пригніченому тлі землі. Бурхливий океан впав у тьмяні очі, а порцеляновими щоками стікають солоні ріки. Чорні, бо туш розмазується. Чаклунка Нічниця зіткала волосся з хвостів найяскравіших падаючих зірок. Хтось потойбічний, чи, може, захмарний смикає за кутики жасминові вуста. Холодна долоня дивакуватої, дещо божевільної, шаленої Осені провела палаючою скронею — і бісеринка крижаного поту покотилася, залишаючи атласний відбиток позаду. Це осінь пише свої акварелі фальшивим відбитком.
Тіло… Великий аркуш згинали, перегинали. Таке собі нелялькове орігамі. Гострі пальці, прямі кути замість плечей і стегон, обрубані суглоби й плоскі кінцівки. Папір під сльозами розмокає. Перетворюється в невидане до сьогодні місиво. Так само блідо, як і нелялькова душа, стирається об гострі кути асфальтового світу. Страшно, чи не так? Привид чи неіснуючий герой попрацювали над цим витвором людства. Хто із них? Вирішить Уява. Так, саме ця безлика чаклунка, адже її портрет писала Осінь своїми пензлями.
Здається, акварельна людина загубила кінець пурпурової стрічки, який мав привести її на початок дивної гри з підсвідомістю в лабіринтах сновидінь… У цьому чудернацькому світі все інакше: на небесному полотні пекельно-червоне сонце вимальовувало химерні візерунки гранатовим соком, а колючі хмари тікали одна від одної. Темно-синя вогка земля затягувала стерті об каміння ноги, а бешкетливий вітер так і прагнув підняти тіло в політ. Змагання за місце на небі чи під землею. А виявилося, що це Осінь ще не дописала свої акварелі.
-Люба, пакуй валізи. Залишай мені полотна й фарби. Я сама допишу цей замріяний світ, – промовила найсильніша нелялькова людина на весь неосяжний асфальтовий край.
Коментарі