Школа життєвого і бойового гарту
Івана Плахотнюка, ветерана Збройних Сил України, генерал-полковника, військового та громадського діяча, інваліда війни другої групи, учасника бойових дій у Афганістані проректора і почесного професора Міжнародної академії літератури і журналістики.
Він прийшов у великий книжковий світ зі своєю першою книгою “На далеких кордонах”, але не подумайте тільки, що він був прикордонником. Зовсім - ні! З дитинства мріяв стати військовим пілотом і після закінчення середньої школи вирішив поступити до Даугавпілського училища пілотів, але третьокурсники його розрадили, мовляв будеш “хохол”, усе життя заносити літакам хвости, тому що училище було технічне. Хлопець забрав документи і подався шукати кращої долі, – поступив до Ленінградського вищого військово- топографічного училища, та довідався про те, що після завершення навчання буде клеїти лише топографічні карти. А військове звання світить лише, у кращому випадку, - майора.
Після Ленінграду, як розповідає автор у своїй книзі, подався до Київського військово-командного танкового училища. Тут також затримався не надовго. Начальник відділу училища, подивившись атестат зрілості з одними п’ятірками, порекомендував Горьківське вище військово-командне училище зв’язку.
Ось тут, як розповідає у своїй книзі автор розпочалися його курсантські університети – школа справжнього військового гарту.
З великою цікавістю довідуємося з книги Івана Плахотнюка про його офіцерське життя у багатьох гарнізонах – великих і малих містечках. Приємно було зробити відкриття, що його і моя служба перепліталася на Крайній Півночі у Карелії ( м. Кем, Кемь, рус.).
Імпонує те, що автор з великою любов’ю розповідає у нововидані про міста і невеликі населені пункти, де йому довелося служити, знайомить читача з культурою і побутом його жителів. Це в значній мірі доповнює і збагачує книгу у якій до кожного розділу додаються особисті, архівні та загальнодоступні ілюстрації (фото).
Добрим словом у своїй книзі згадує автор батьків, близьких, родичів, учителів і військових наставників.
Але найбільше випробування тодішньому на початках майору, а потім полковнику Івану Плахотнюку випало в Афганістані. Тут подаються маловідомі, а на той час, заборонені факти про військову і політичну ситуацію в колишньому Радянському Союзі і Афганістані, який із введенням радянських військ дістав назву - Демократична республіка Афганістан.
Доречно привести із книги Івана Плахотнюка, лише один абзац, аби довідатися про весь трагізм неоголошеної війни в цій республіці :
“Афганістан – це наша біль і рана, яка не загоїться ніколи. Більш, як тридцять років тому як ми залишили Афган, із ста шістдесяти тисяч громадян, призваних з України на цю війну, три тисячі триста шістдесят – загинули, з них – сто вісімнадцять львів’ян… А в цілому в Афгані загинуло більше, як п'ятнадцять тисяч чоловік”.
Ось якою ціною заплатили за непереможену і надуману війну офіцери, сержанти і солдати бувшого Радянського Союзу, в тому числі і українці.
Чимало сторінок видання присвячено розповіді про службу автора в Українському війську, зокрема, Прикарпатському військовому окрузі, а згодом і Західному оперативному командуванню.
Завдячую, автору книги, що згадав і про мене. Тоді у перші дні створення Збройних Сил України я був призначений старшим офіцером, новозаснованого у військовій структурі, прес-центру Прикарпатського військового округу, згодом – начальником названого прес-центру.
Мені поталанило бути у складі робочої групи, очолюваної першим Міністром оборони України генерал-полковником Костянтином Морозовим, брав участь у створенні проектів нових Статутів Збройних Сил України, водночас був членом комісії з впровадження форменого одягу особового складу війська України, а також працював у підкомісії преси з розслідування авіакатастрофи на Скнилівському летовищі, розповідав про це горе у серії ублікацій “Удар з повітр’я по своїх” на сторінках газет “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, радіо і телебаченні та військовій пресі, а також підготував до друку книгу “Чорна субота”.
У центрі уваги, порівняно молодого полковника Івана Плахотнюка, начальника організаційного відділу, якому було лише 39 років, знаходилось чимало питань у тому числі і взаємодія з органами місцевої влади, проведення спільних миротворчих багатосторонніх навчань, робота з військовими делегаціями, обмін досвідом із вищим військовим керівництвом європейських країн у тому числі і Сполучених Штатів Америки. Ця тематика знайшла своє яскраве відображення у книзі Івана Плахотнюка.
Добрим словом згадує він і перших командувачів незалежної України, а саме: генерал-полковників: Собкова В.Т., Шуляка П.І., Чернілєвського С.В., Петрука М.М., генерал-лейтенантів: Степанова В.М., Куцина М.М., багатьох старших і молодших офіцерів, надстроковців та службовців Українського війська.
Багато цікавого і корисного можуть почерпнути для себе читачі про діяльність автора книги у громадському житті, зокрема, на посаді Голови фонду соціальних гарантій військовослужбовців та членів їх сімей Західної України, командувача Західного козацького війська України, заступника Гетьмана козацьких військ України (на той час,- Гетьманом був третій Президент України Ющенко В.А.). Шкода, що у книзі не розповідається про всю діяльність цих військово-патріотичних структур та їх заснування.
Є у виданні кілька сторінок, припущень і тлумачень, які можуть викликати неоднозначну реакцію у читачів. Але це власна точка зору автора і її можуть не поділяти інші.
Не обділений автор і здоровим гумором з яким розповідає про кумедні історії під час полювання і рибалки та розповіддю про смачну тему - національну кухню держав в яких проходив військову службу. Часто у роботі над словом вживає метафори і порівняння, прислів’я та поговірки, цитати відомих особистостей, зокрема: Тараса Шевченка, В. Сухомлинського, Пилипа Орлика, Ліни Костенко, Сергія Негоди.
Дуже приємно, що автор книги поєднує своє життя з духовним і цитує із Біблії десяту заповідь: “Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітнім був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі”.
Безперечно, що документально-автобіографічна розповідь генерал-полковника Івана Плахотнюка знайде чимало читачів, особливо вона є корисною для тих, хто готується до служби у війську, мріє стати офіцером.
Мені залишається одне – подякувати автору книги за копітку працю над нею, разом зі своєю дружиною Наталією, яка надихнула свого чоловіка на творчу роботу, допомагала йому з набором, підбором ілюстрацій та художнім оформленням, а ще разом за власні кошти видали книгу у твердій обкладинці, що містить 300 сторінок, здебільшого кольорові і чорно-білі ілюстрації (фото).
Василь ТАРЧИНЕЦЬ,
письменник, заслужений журналіст України, ветеран Збройних Сил України і журналістики, генерал-лейтенант, почесний академік, ректор Міжнародної академії літератури і журналістики.
