Все в блогах
Свисток
- Автор: Василь Тарчинець, м.Львів
- Перегляди: 258
Оповідання-бувальщина
Мені було лише шість років.
Найбільшою моєю тодішньою мрією було купити глиняного свистка-півника, про що не раз і не два благав матусю. Вона вже давно погодилася, навіть казала, що відклала на цю річ ганчір’я, яке належало було продати чи виміняти на свисток. Треба було тільки дочекатися весни, коли приїде у село на возі гончар, привезе на ньому різний крам і омріяні мною свистки-когутики.
Майже щодня я виглядав весну через невелике віконечко нашої крихітної хатинки, але вона не поспішала приходити. Аж тут нарешті з гори Кичери побігли невеличкі струмки, появилися острівки-проталини на протилежному боці гори, ласкаво усміхнулося сонечко, зігріваючи землю.
Над садом цвірінькотіло птаство, безтямно радіючи такому довгожданому весняному теплу.
Моя невтомна матуся, як завжди навесні, поралася на грядці: висівала на розсаду капусту і буряки. Аби я часом не наробив якоїсь шкоди – мусив знаходитися біля неї.
Та хіба міг я з цим змиритися? Звичайно – ні! Як тільки відвернулася в інший бік – мерщій заскочив у пивницю і, захопивши клунок із ганчір’ям, стежинкою, що лежала понад цвинтарем, щосили помчав до церкви, а далі – через кладку до гончарської підводи. Я її помітив згори.
Підбігаю.
Дарма, що тут жінок і дітей зібралося чимало, гончар-продавець, побачивши мене, запитав:
- Що хочеш у мене купити, дітваче?
- Когутика, – відповідаю.
- Добре, але у мене тих когутиків знаєш, скільки? Вибери собі, який хочеш.
Гуляка
- Перегляди: 193
Уявіть собі, любі діти, життя без птахів… Жахливо. Вранці вони ж нам співають, будять, радіють, як і ми, сонцю, гуляють з вітрами. Вони, як і ми, мерзнуть зимою, теж мають голод, смак і люблять нас. Ось у мене є голуб. Справжній друг. Колись я врятувала його від смерті, бо збила машина, крило поломане. Та ще загроза: котові здобич прямо в рот прийшла б.
Жив у мене майже два місяці. Був повноправним членом сім'ї. Із нещасного бідолахи перетворився у гарного птаха. Вчила по-новому літати, коли зажило крильце. Назвала його Гулякою, бо він гуляв по всій квартирі. Дуже любив сидіти у мене на руках і грітися під одягом, смачно поївши. Я була для нього і мамою, і другом, і лікарем. І скажу вам, діти, що птахи – справжні друзі людини.
Отож, знайшла стаю голубів, які приняли Гуляку до себе і тепер кожен день прилітає мій друг до мене, посидить на підвіконні, поїсть з руки смаколиків і знову на волю. Часто заходить на кухню, провірить, чи у мене все гаразд, побуркотить трохи і вилітає. А оце недавно прилетів із своєю подругою: голубкою. Наче на мої розглядини. Що скажеш? Гуляка!
Повірте, як приємно мати незрадливих крилатих друзів. Щоб зберегти нашу дружбу з ними, треба, насамперед, не знищувати їх самих, а також не чіпати їхні гнізда.
Скоро зима – важкий час для птахів. Їжі бракує і не завжди її можна знайти. Тому треба підгодовувати їх, влаштовуючи їм «пташині їдальні», розвішуючи годівнички на деревах, кущах.
Отож бережімо й захищаймо наших пернатих друзів і помічників!
Чекаю на ваші листи, любі діти. Поділіться зі мною теж із своїми пригодами і допомогою птахам. Чекаю на цікаві історії, бо дуже люблю цих хитрунів.
Ангеліна Оборіна
Страшна історія (Казка)
- Перегляди: 172
Було це чи не було, є чи немає, але говорять люди, що в нашій місцевості живе в лісі стара відьма. Живе вона в маленькій хатині, яка стоїть на трьох пеньках. Дах покрився сіро-зеленим мохом. Від комина залишились одні маленькі виступи. Сама відьма горбата, має криві ноги. А волосся таке скуйовджене, довге. Мабуть, вона його ніколи не мила і не розчісувала. Злиплі пасма тягнуться подовж її обдертої сірої свитини. На ногах чорні шкарбуни без каблуків та з дірками. Від баби-відьми пахне цвіллю та гнилими овочами. Вона постійно шамкає своїм беззубим ротом, наче хоче щось сказати або їсти. Одне око вище за друге, брови сходяться до купи, а ніс такий довгий, крючкуватий. Ну, точнісінько, як в дятла. Тож, кажуть, що вона тим носом все чує за десять кілометрів
Відьма живе сама. Правда, біля неї завжди терся великий чорно-білий кіт з яскраво-зеленими очима. Він нагадував маленьке козеня, яке недавно народилося. Кіт виконував свої функції: спостерігав за дорогою, ловив птахів на обід та заманював маленьких діток, що блудили в лісі. І ніхто не знав, де і звідки цей кіт взявся. Правда, ходила чутка, що він з Рекіт, з Закарпаття.
Одного літнього дня, коли сонце добряче нагріло землю, а квіти підняли свої голівки до неба, на зелену поляну біля відьминої хатини вибігла маленька дівчинка з білими стрічками в косах і невеличкою корзиною в руках.
– Ой, скільки ж тут квітів! І джерельце з прозорою водичкою, і зелена травичка, щоб відпочити. А я так втомилася, шукаючи гриби. Щось мало грибів у цьому році. Мабуть, із-за того, що не часто йшли дощі. Ось трішечки спочину та й піду додому. Даремно Христина не пішла зі мною. Тут стільки всього цікавого.
Дівчинка поставили корзинку, в якій висовували голівки п’ять зрізаних ножиком червоних сироїжок, попила водички, вмила лице і розташувалась біля товстого дуба, щоб можна було спертися в його стовбур плечима. Все ж не на землі лежати. Як тільки повіки опустилися до низу, дівчинка міцно заснула.
Мурашник під... відром
- Автор: Маркіян Лехман
- Перегляди: 179
Весною бабуся і мама білили у садку дерева. Я, тоді ще школяр, їм допомагав. Після побілки старе, «понівечене» відро, у якому розчиняли вапно, залишили під горіхом. Поставили вверх дном і, здавалося, забули про нього. Так воно і стояло до осені, нікому не заважало.
Коли ж восени збирали сухе опале листя, надибали на відро.
- Час його позбутися, - сказала бабуся. - Маркіяне, віднеси цей непотріб на сміттєзвалище, де окремо складають металобрухт.
Охоче погодився виконати прохання бабусі. Та тільки підняв відро, то відразу здивувався. Під ним мурахи спорудили мурашник у вигляді круглої піраміди. Зручно їм тут - тепло, сухо, дощ не накрапає, вітер не дошкуляє. Тож навіть численні «віконця» та «двері» свого помешкання мурахи щільно не закривали.
Показав бабусі знахідку і:
- Бабусю, хай це відро залишиться для мурашок, як дах над головою, - попрохав у неї.
Бабуся посміхнулася і погодилася, ще й прокоментувала:
- Вони - доволі корисні комахи, нищать шкідників саду, черв'яків, гусениць. Не будемо чіпати!
З тих пір минуло десяток років. Так і стоїть під горіхом відро, перевернуте вверх дном. Буває навідаюся у сад, підніму відро, зазирну, що там діється... А там - вирує життя.
Звісно, для боротьби зі шкідниками саду часто використовують хімічні препарати, які потім потрапляють у плоди дерев (яблука, груші, сливи...), а ми їх споживаємо і завдаємо шкоди здоров'ю. Мурахи - також надійні охоронці саду, тим паче, що шкоди плодам не завдають. А від хімічних препаратів, на жаль, самі гинуть.
