Все в блогах
Qala - KONSERT
- Автор: Seyyub Asadov
- Перегляди: 305
Əziz şagirdlər, hörmətli valideynlər və müəllimlər Ukraynanın Lviv şəhərində onlayn keçirilən “Gənc İstedadlar” adlı XVII Beynəlxalq Festivalda qala - konsert həmyerlimiz Sara Əliyevanın təqdimatında milli rəqsimizi izləyə bilərsiniz.
Qeyd: 14 avqust saat 17.00-da МАЛиЖ saytında Festivalın təntənəli bağlanışını izləyə bilərsiniz.
Страшні вечорниці
- Автор: Ігор Дах
- Перегляди: 299
Узимку хутір Грицалі замітало зі всіх боків. Снігу навівало по самісінькі стріхи. Одні тільки дахи та димарі чорніли і нагадували, що там живуть люди.
У хаті більшу частину займала піч – годувальниця і лікар від усіх простуд та болячок. Ми, діти, у сильні морози майже не злазили з неї, лиш тоді, коли у вікно заглядало сонце і сніг іскрився так, що аж очі сліпило, вибігали на подвір'я.
Батьки після снігових завірюх очищували прокладені стежки до стайні, криниці, сусідської хати. На хуторі їх було аж чотири. Усі стояли рядочком, віконцями на вигін.
На хуторі у мене була трійка друзів: Грицько, Іванко і Миколка. Якщо хтось із нас із санчатами виходив гуляти, то інші бачили це у вікно і теж просилися на вулицю.
Поруч з нашою хатою мешкав дід Андрій. Він був рідним дядьком моєї матері. Я, допитливий хлопчисько, часто вечорами заходив з мамою до них. Дядина, усі її так називали, пекла у брайтрурі пресмачний духмяний хліб, яким завжди мене частувала. Так уже повелося, що у зимові вечори до хати діда Андрія сходилися сусіди і парубки та дівчата з інших хуторів. У нього була донька Марія – сестрінка моєї матері. Вона в ті часи ще була дівчиною, тому і молодь приходила до них на вечорниці. Коли в хаті залягали сутінки, дядина приносила з сіней лампу, протирала шкелко, доливала з пляшки гасу. Лампу підвішували над столом, і в хаті по стінах зайчиками вистрибували тіні. Лунали колядки. Молодь притихала лише тоді, коли з роботи приходив дід Андрій. Він працював фірманом у колгоспі – возив на ферму корм для худоби і мав, чимсь схожі на себе, лінькуваті коні. Дід ніколи не піднімав на них батога та завжди ходив за ними пішки. Тому й часто спізнювався, за що і перепадало від бригадира...
Радість
- Автор: Маркіян Лехман
- Перегляди: 233
(З фенологічного щоденника)
Спекотний липневий ранок. Сонце, здавалося б, щойно піднялося, а вже парить-шкварить. Іду міською алеєю, уздовж якої по боках дерева, кущі. Де-не-де комунальники скосили траву. Пахне скошеним... Та так бракує співу птахів. Ніде не чути. Все ж під липою, широкою у кроні, яка дарує перехожим приємну прохолодну тінь, таки почув пташиний гамір.
Завмер і став спостерігати, боюся рухнутися, щоб не налякати пернатих. Це, виявляється, пташенята гомонять - молоденькі, маленькі горобчики, щиглики, соловейки, до них долучилися діти синички. Налічив з два десятки. Вони вилупилися приблизно в один час. Вже виросло пір'ячко (жартують: «Опірилися!»), бо інакше б не злетіли з гнізда, не помандрували у самостійне життя, та таки пташенята.
Веселяться, купаються у росі. Вчора ввечері випав рясний дощ, була гроза, гриміло і блискало. Волога так і не випарувалася у затінку під липою. Срібні краплини повисли на травичці. Кожне пташеня по-своєму подає голосочок, знайомляться, не чубляться і не сваряться, наче розуміють один одного.
Це мені нагадало дитячий садочок, коли вихователька виводить дітей на прогулянку. Тільки цього разу «малеча» чомусь залишилася без виховательки... Та й батьки не прийдуть забирати зі садочка...
Мине трішечки часу (за нашими, людськими, мірками) і багатьом з них доведеться відлітати у вирій. Лише горобчики і синички залишаться з нами. А поки пташенята безтурботно шукають поживу у травичці, купаються у росах, щебечуть, радіють ясному сонечку, погожому ранку.
Радію і я, спостерігаючи за ними...
Свічка на холодному камені
- Автор: Ігор Дах
- Перегляди: 503
В той вечір Федір відчинив невеличку хвіртку високої бетонної огорожі, за якою мовчазно поринув у свій глибокий сон цвинтар. Хрести і фігури злилися в одну сіру масу. По снігу, який рипотів під ногами, виднілися помережані стежинки. Вони розбігалися поміж хрестами, нагадуючи, що живі пам'ятають про мертвих. 3 села доносився гавкіт собак, іржання коней та невиразні вигуки молоді. Село вирувало своїм святковим життям. Різдво сходило на грішну землю. Люди веселилися, забувши про усі життєві негаразди. Раділи, що попри все, слава Богу, є хліб і до хліба. Десь зовсім поруч, наче з розв'язаного мішка, на волю вирвалось: "Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся, ой радуйся, земле…” ”Син Бо-жий на-ро-див-ся," – підхопили жіночі голоси…
Вони зналися ще із шкільної парти, бо разом щоднини долали нелегкі кілометри сільських доріг. Друзями їх важко було назвати, але приятелями таки були.
Кожен з них хотів бути лідером. Навіть до однієї дівчини залицялися. Але це були юнацькі роки і хлопці суперниками себе не вважали.
Федір – високий, стрункий, гарячкуватий парубок. Казали, якщо в компанії є Федір, то бійки не оминути. Дівчата зиркали в його сторону, і жодна не відмовила б хлопцеві у залицянні. Тільки він признавався Олені, що не байдужий до її бездонних голубих очей, і довгої коси, яка звивалась за плечима вродливої юнки. Дівчина дзвінко сміялася, називаючи його вітрогоном.
Сильвестр, навпаки, намагався, як тільки траплялася нагода, усамітнюватися. Його цікавило мистецтво, та и сам парубок міг з одного погляду перенести на папір чарівне обличчя дівчини чи окраєць пейзажу…
Тієї неділі Федір не мав жодного наміру іти до церкви. Надворі дощила осінь. Холодний вітер, здавалося, підбирався з усіх сторін до дерев'яної будівлі. Він шарпав її, наче хотів сховатися від надокучливого дощу.
– Ще трохи полежу, натягуючи на себе теплу ковдру, – подумав той. Коли глянув на двері – на порозі стояв Сильвестр.
