Все в блогах

Автор: Ігор Дах

04 квітня 2020

Перегляди: 358

З-під явора в лузі
Джерельце пробилось.
Біля нього Божа
Матінка молилась.
Молилась за діток,
Гаї солов'їні,
Щоб Боженько миру
Послав Україні.
Вода дзюркотіла
Струмочком у лузі,
Благодать витала
По усій окрузі.

Автор: Василь Кузан

03 квітня 2020

Перегляди: 257

Чи завжди люди святкували так само, як ми тепер? Чи не змінилися традиції? Чи відношення до Різдва було таким завжди, як і тепер?

Мушу сказати, що світ не тільки модернізується, але і уніфікується. Глобалізація процесів у масштабі земної кулі, інформаційне цунамі, що накриває нас з головою кожного дня, постійне зомбування населення всіх країн через ЗМІ, у першу чергу через телебачення, доступність будь яких товарів та продуктів та послуг у найвіддаленіших куточках та найглибших провінціях, фактична відсутність кордонів мають не тільки позитивні наслідки, як ото свобода і можливість проживати де хочеш. Але всі ці досягнення призвели і до багатьох втрат. Найсумніше те, що ми, маю на увазі і особистісний, і суспільний рівень, втрачаємо багато в чому свою унікальність, стаємо схожими на сусідів. Якщо раніше люди в селі хотіли бути такими як усі і мали при цьому на увазі всіх жителів села, то тепер вони хочуть бути такими і жити так, як усі народи Європи. І це природньо.

При всіх цих цивілізаційних рухах, здавалося б до кращого життя, ми втрачаємо надзвичайно важливе – ментальну прив’язку до батьківської землі, психологічну єдність із родом та нацією, духовну складову традицій свого народу, значну частину індивідуальності. Ми цікаві іншим народам тим, що не такі, як вони. Що ми специфічні, унікальні, неповторні, яскраві у проявах своєї сутності. Так само, як нам цікаві інші народи. Уклад життя, побут, стосунки, мова, темперамент, інтонаційне багатство, особливості та швидкість мовлення, свої слова, своя мова, свій одяг, свої традиції – ось справжнє багатство. А ми часто цього не розуміємо. І втрачаємо. І програємо.

Автор: Маркіян Лехман

03 квітня 2020

Перегляди: 234

(З фенологічного щоденника)

Так і манить до себе весняний ліс. Нарешті вибрався на кілька годин з дому, аби поблукати лісовими стежками, подихати свіжим повітрям, набратися снаги від спілкування з Природою. Хоча не вельми тепла погода (кінець березня), однак небо чисте, голубе, посміхається сонечко.

Спочатку іду повз поле, вкрите зеленим килимом порослої озимини. В метрах тридцяти вискочив з-під куща заєць і помчав полем, мов ошпарений, злякався мене. Свою білу зимову шубу звірятко вже змінило на сіру, тільки чомусь хвостик залишився білим і вуха (ззаду, від «вушних раковин») також сніжного кольору.

Над полем літають жайворонки, хвилями, вверх-вниз. Але співу їхнього ще не чути. Не настала пора.

Далі доводиться іди ґрунтовою дорогою біля села. Край шляху на високих деревах чотири гнізда лелек. Сидять у них пернаті господарі парами, завмерли, не рухаються. Туляться один до одного, зігріваються від прохолодного вітру. А, може, відпочивають з далекої дороги. Лелеки щойно повернулися з вирію.

У лісі зустрічають мене зграйки шпаків. Сновигають туди-сюди поміж деревами. П'янить аромат соснової хвої, відчутно відпар з землі, яка оговтується від морозів, прокидається від зимового сну, приходить до тями: час дарувати рослинам живильну силу.

Автор: Ігор Дах

03 квітня 2020

Перегляди: 257

У гаю луна ховалась.
Надя в жмурки з нею гралась
Як лічилочка скінчилась,
В гаю Надя заблудилась.

Стала в сонечка питати,
Котра стежечка до хати,
Їх багато так у гаю,
А котра моя – не знаю.

Сонечко всміхнулось з неба:
«Допомоги, бачу, треба.
Ось промінчик мій, тримайся,
А з луною більш не грайся».

Автор: Ігор Дах

03 квітня 2020

Перегляди: 345

Вийшов котик ненароком
Погуляти в поле зрання,
Подивитись пильним оком,
Чи не час на полювання.

Мурчикові вже набридли
Скибка хліба і сметана.
І оскома від повидла
Ще не скоро перестане.

Так за зиму розлінився
У господарських хоромах,
Що аж бідний розгубився.
Перша спроба: плиг – і промах.