Все в блогах
Я зможу це зробити!
- Автор: Маркіян Лехман
- Перегляди: 511
Тобі запалю ліхтарі,
Щоб шлях любові ними освітити.
Збудую потяг швидкісний,
Щоб подорож могли здійснити
У серце, де Любов пала,
І щоб з тобою вічно жити.
Та, втім, є справа ще одна -
Тривогам двері зачинити.
Спитаєш ти: «Чи зможу я?..».
Повір мені: я зможу це зробити!
Різдво Христове
- Автор: Бучек Ольга
- Перегляди: 620
Різдво Христове - день народження Ісуса у Вифлеємі від Діви Марії. Христос народжується в нашому серці. У передчутті цього дива ми повинні розплющити очі, щоб побачити ближніх, відкрити вуха, щоб почути потребуючих, відкрити уста, щоб втішити засмучених. Різдво - це та мить, коли Бог спускається до людини, щоб обняти її, бути поруч в радості та в горі. Різдво - це добро.
Зі світлим Різдвом вітаю!
Бажаю від краю до краю
Здоров’я та мирного неба,
Хай справи вдаються, як треба.
Хай світлою буде дорога,
Хай геть оминає тривога.
На серці хай радісно буде,
Хай мир і добро будуть всюди!
Христос рождається!
«Но-но»
- Автор: Дурунда Андрій Ілліч
- Перегляди: 436
Маленький Андрійко з ненькою часто прогулюється сквериком.
Понад усе він любить ганятися за голубами, які гордовито походжають попід деревами, вишукуючи їжу. Він вривається прямо серед них. Птахи відбігають від надокучливого дітлаха, а він – за ними.
Тоді вони здіймаються в повітря і відлітають на кільканадцять метрів.
...Якогось дня на лавочку сів дід і почав годувати голубів, кидаючи їм крихти булки. Андрійко бігав серед пернатих, і його радості не було меж.
«Я-ак»
- Автор: Дурунда Андрій Ілліч
- Перегляди: 464
Андрійкові виповнилося три рочки. Та енергії в ньому стільки, як у всіх атомних електростанціях світу, разом узятих. Не те що хвилинки – секунди не міг без руху. Сидіти і спокійно гратися численними іграшками було не для нього. Він мав кудись нестримно летіти, стрибати, бігти, щось трощити, ламати, перевертати, у щось гриміти, стукати, малювати, дерти і т. д. і т. п. Ми не раз сердечно вибачалися перед сусідами поверхом нижче за шум, який він постійно здіймав.
За це мати тільки лагідно покрикувала на нього.
Зате я інколи не мав сил стерпіти і після неодноразових зауважень йшов до нього і смикав за волосся або долонькою давав понижче спинки. Він починав плакати. Але не так, легко плакати, а невтішно ридати-завивати, аж тільце смикалося. Крізь рясні сльози дивився на мене так жалібно і беззахисно, що серце моє завмирало. Та я тримався. Мужньо і незламно Хотів був суворим батьком і справедливим.
Але перед кого героєм прагнув виглядати? Перед янголятком-дитинкою? Ненька ж (бо серце її – не камінь) одразу бігла приголублювати його, цілувати і заспокоювати.
Хоч і моє, батьківське серце, не було спокійним, але я тримався і на його плачі-сльози не давався. В той же час і мені було гірко, що дитина зростатиме у нелюбові до занадто суворого тата, та інакше я не міг. У мені жило моє дитинство, що слово батька-матері – закон.
«Коню вороненький, дубни на помості…»
- Автор: Дурунда Андрій Ілліч
- Перегляди: 346
Сім’я у Макаля була багатодітною. Але всі порозтікалися з тих гір, де дихати легко, а жити тяжко. Хто куди. Навіть по Росії, у Чехії.
Дружина, яка народила йому дев’ятеро дітей, померла. Їй було сімдесят два. І він у вісімдесят літ лишився один, як палець.
Робити на землі, як колись, сил не було. Отримував пенсію і з того жив. А гірські плаї та схили, які всеньке життя обробляв, чужим людям віддав.
– Чого ви, тату, туйки будете самувати? – спитала його якось дочка Марія, приїхавши додому в гості. Вона мешкала у обласному центрі. – Переїжджайте до мене, на поверх. Квартира у три кімнати, чоловік весь час по заробітках, двоє дітей та я. І мені буде легше, і вам. Та й кажуть, що добре, як є старий хтось у домі.
Він усіх своїх дітей любив, а найбільше її, Марьку. Бо була наймолодша. І сердечна така, щира дитина. То не довго й роздумував.
Продав хатчину в горах і переїхав до дочки. Вона жила у багатоповерхівці неподалік від автовокзалу.
Але Макалю тут усе було чужим. Дочка вранці на роботу, діти – в школу. Сам лишався. Ні до кого піти, ні з ким погомоніти, бо ні друзів, ані родичів.
Почувався, ніби в пустелі. Хоч довкола стільки народу, але всі чужі. Дивився на них з сьомого поверху – і тихо заздрив. Бо щаслива людина, поки спішить кудись, турбується про когось, переживає…
