Все в блогах

Автор: Маркіян Лехман

13 березня 2020

Перегляди: 271

Коли горять вогні у Львові,
Луна мелодія весни,
Відчуєш пахощі медові...
Ой, зачаровувались ми!
Львівська весна, немов кохання,
Яке прийшло десь звіддаля...
А, може, ще й розчарування?..
Ні, не повірю у це я!
Ось день. Мелодія - буденна.
А вечір - знову ліхтарі.
Весна! Весна! Ти - незбагненна!
Чекаю дива до зорі.

* * *
Побачу тебе тільки в снах,
Коли засну я втомлений.
Згадаю у своїх думках
У стані, вкрай ізморений.
Хай кажуть, що Любов мине...
Так не завжди трапляється!
Отож, згадаєш ти мене,
А мрії всі збуваються!

Автор: Маркіян Лехман

13 березня 2020

Перегляди: 290

(Картинки з життя)

Відверто кажучи, не хотілося про це писати. Але такі реалії нашого життя. На жаль, до цього інколи вдаються діти, підлітки, молодь... Не хочеться, щоб це перетворилося на масове явище. Краще не ставати на слизьку дорогу «білої смерті». Адже тоді не доведеться зупинятися у процесі руху. Зупинись перед дорогою! Не хотілося писати... Однак не можу не висвітлити деякі нотатки зі свого журналістського записника.

* * *
- У тебе через дві години презентація книги. Ти готовий? - Віталік почув голос приятеля Дмитра з сусідньої кімнати, який нишпорив у його бібліотеці, звісно, з дозволу господаря.
- Так! Але мені потрібно дещо пригадати, занотувати. Встигнемо! - запевнив у відповідь.
Віталік став згадувати про неприємний епізод свого життя, як все почалося, і що цієї книги, презентації могло й не бути, бо не стало б самого автора.

* * *
Тоді він уже навчався на четвертому курсі факультету музеєзнавства у політехніці. Ретельно відвідував пари, сумлінно готувався до занять. Ще рік тому взявся писати книгу про митців рідного міста. Знайшов підтримку викладачів.
Професор кафедри застеріг:
- Надто важка праця - написання книги. Та й досвіду у тебе - «нуль». Юний за віком... Друкував і друкуєш замітки, рецензії у пресі... Але це не те, на що замахнувся. Раджу підготувати до друку поки що не вельми обсягове видання, однак чітке за змістом, з пізнавальною інформацією, висвітленням маловідомих і розкриттям невідомих фактів. Останнє має бути здивуванням для наукового загалу. Адже ти багато працюєш в архівах, музейних фондах. Тоді книга стане потрібною. Нею неодмінно зацікавляться, принаймні, краєзнавці. Гляди, а то після захисту дипломного проекту, зібраний матеріал використаєш для написання магістерської роботи, а потім кандидатської дисертації... Ось тоді напишеш солідну книгу. Тільки сумлінно вчися, не будь ледарем!

Автор: Маркіян Лехман

13 березня 2020

Перегляди: 282

(Етюд)

Вокзал. Очікування. Метушня. Хвилі і хвилі людей... На станцію прибув потяг, який після нетривалої зупинки попрямує до наступної станції, потім до іншої... і після кінцевої зупинки повернеться назад, до тієї станції, з якої почав рейс-маршрут. І так, здавалося б, безупинно. Але ж і на його шляху трапляються непередбачувані випадки, ситуації...

Потяг, що зветься Життям, рухається тільки вперед і щоразу швидше та швидше. На відміну від інших потягів, він ніколи не зупиняється і не повертається назад.

Життя - це своєрідний потяг, у якому ми - пасажири. Кожен у своєму вагоні, кожен у своєму купе... Потрапили ми на нього, навіть не усвідомлюючи, від самого народження. І чим далі рухається цей потяг, тим більше ми фіксуємо у своїй пам'яті подій, вражень від побаченого і почутого, пережитого. Трапляються на нашому шляху перешкоди, негаразди, успіхи і злети, падіння, надії і розчарування... Але цей потяг ніколи не зупиниться, допоки не довезе нас до станції Відхід у Вічність. Рано чи пізно кожному з нас доведеться на ній зійти. І вже не буде пільгових місць, купе вищого класу... Буде Вищий Суд.

Отож, поки наш потяг рухається по колії, краще насолоджуватися цією мандрівкою, а не впадати у відчай, гнівити один одного, насолоджуватися кожною миття Життя, однак не порушуючи прав, свобод, вподобань інших пасажирів. Творити тільки добро! Хтось у цьому потязі інженер, хтось хлібороб, хтось лікар, хтось журналіст (пише, розповідає про всіх і все), хтось митець, який дарує насолоду співом, музикою, картинами... Але всіх пасажирів повинна об'єднувати - Любов до Бога, до ближнього.

...Головне - сподіватися тільки на щасливе завершення мандрівки.

Автор: Василь Тарчинець

11 березня 2020

Перегляди: 397

“Життя триває доти, доки зали­шається хоч в одинокій пам’яті"

М. Грай

22 березня 2003 р. йому б виповнилось 90. У свої поважні літа його життя було сповнене вболіван­ням за людей, непримиримою боротьбою за правду і справедливість, національну ідею. Ніщо не змогло змінити ставлення Володимира Кашицького до своєї Батьківщини, традицій народу, його історії, культури і мистецтва.

При його житті наша та зарубіжна преса писала, що свідомий дух патріотизму сформувався у Володимира ще з рідної домівки. І це дійсно так.

Напевне один раз на тисячоліття народжу­ються великі, талановиті і нескорені люди. Така радісна і приємна подія в родині Кашицьких відбулася 22 березня 1913 року. У невеликому селі Підбуковина поблизу Перемишля у багатодітній, бідній сім'ї, де виховувалось аж шістнадцятеро дітей, народився хлопчик, якого охрестили і назвали Володимиром.

З юнацьких літ він належав до молодіжної гро­мадської патріотичної організації "Пласт”. Спільно з видатними особистостями Галичини започаткував у Перемишлі товариство "Плай" і був його активним провідником. Володимир Кашицький часто згадував про це і гордився, що належав до людей спортивних уподобань та здорового способу життя. У душі він був романтиком, за покликанням — виваженим громад­ським діячом, на рідкість скромним, чутливим до людського болю.

Автор: Василь Тарчинець

11 березня 2020

Перегляди: 349

Так воно і сталося. Як тільки Україна була проголошена суверенною і незалежною державою, приїхав до Львова. До того я цікавився вироб­ництвом морозива. Відтак виникла ідея відкрити у місті, на площі Митній безалкогольне кафе “Кастелярі”, відоме сьогодні усім краянам та їх друзям зі всього світу.

Кожного разу, перш ніж зайти сюди, я радів з того, що знову зустрінусь тут з надзвичайно ціка­вою людиною. Того спекотного серпневого дня я загостив до Кашицького разом із моїм добрим приятелем Василем Біленчуком. Давно збирався познайомити його з паном Володимиром. Та все ніяк не виходило. А тут, раптом, така нагода, що Василь Дмитрович нікуди не поспішав. Коли увійшли до світлої зали, за першим столиком, як завжди, побачили Володимира Кашицького і ще двох якихось відвідувачів — жінку і чоловіка.

Господар кафе, побачивши нас, запропонував сісти біля них. Я одразу представив йому мого товариша Василя.

— А це — пан Михайло Слабошпицький з Києва — керівник Спілки меценатів України і його помічник — пані Романа.

З розмови, що велася, ми зрозуміли — сто­личні гості готуються до презентації книги у деяких містах Львівщини. А коли ми самі залишилися з Кашицьким, він поділився своїми планами щодо відпочинку у невеликій африканській державі, де ніколи ще не бував.