Все в блогах

Автор: Дурунда Андрій Ілліч

06 січня 2020

Перегляди: 371

– Завтра – день зустрічі птахів… – на останньому уроці нас повідомила наша сива навчителька Настя Петрівна. – Співучих гостей ми повинні стріти гарно, як і належить добрим господарям. Не можемо жити без сонця, без дерев, трав і криниць… І без пташок, що виспівують нам. Ми ж природолюби, правда?
– Природолю-уби, – загомоніли учні.
– Тому завтра ті, хто найбільше вболіває за природу, нехай принесуть шпаківні, щоб птиці мали в чому жити. Вони віддячать нам, а через рік знову прилетять у наше сільце, ще й своїх родичів сюди запросять, і буде Черлена Купіль у пташиному гомоні-щебеті… – та й, відвернувшись, закашлялася вчителька у платочок. Вона мужньо витримувала грипову атаку, що вже стільки днів безжально мучила її.
– Я захворіла ось. Тому прошу: й за мене зробіть подарунок пташкам… Пішла б на лікарняний, вилежала, – віддихуючись, мовила до нас хрипливим простудженим голосом. – Замість мене дали б заміну. Але не зможу спокійно лежати у своїй кімнатці, коли вчую ваші голоси.
Повірте, солодкі мої… Ви проросли в моїй душі, вкоренилися, мов деревцята у весняну землю. Я не можу без вас. – Її вицвілі очі заблистіли, жінка похапцем втирала їх. – Не маю своїх дітей, тому люблю вас… Я просто не можу вас не любити. І не чужі ви мені, не чужі… – голос її зірвався, й вона почала плакати перед нами, як дитина.

У класі запала мертвотна тиша. Здається, було чути, як стукають наші дитячі сердечка, сповнені пекучим жалем.

Автор: Дурунда Андрій Ілліч

06 січня 2020

Перегляди: 529

Півторарічний Андрійко часто грався разом зі своїми двоюрідними братиками Вадимом і Славком. Вони на кілька років були старшими за нього. Коли щось втнуть: перевернуть горщик із квітами, розіллють воду чи порозкидують іграшки по всій кімнаті – завжди показували пальцем, що це зробив Андрійко. Самі ж завжди залишалися невинними.
– То не я, – щоразу дружно віднікувалися Славко і Вадим.

Андрійко не міг сказати ще й слова, аби теж захистити себе. Тому завше виявлявся винним.

Але коли настав час і він почав вимовляти слова – найпершою фразою, яку промовив маленький, була «То не я»…

Автор: Дурунда Андрій Ілліч

06 січня 2020

Перегляди: 467

Андрійкові виповнилося два рочки і три місяці.

Якось мати поралася на кухні, а синок у кімнаті хазяйнував. Найулюбленішим його заняттям було витягання книг з книжкової шафи і складання їх на підлозі у тільки йому зрозумілому порядку чи, правильніше буде сказати, – безпорядку. Серед них були й видання, автором яких був батько маленького.

Того разу дитинка, яка ще не вміла до пуття розмовляти, одну з книг свого тата принесла неньці.
– Кака, кака, – приговорював маленький, даючи найріднішій книжку свого батька.

Мати на це не зважала і продовжувала готувати сніданок дитині.
– Кака, кака, – не вгавав малий і тицяв матусі принесене.

Автор: Дурунда Андрій Ілліч

06 січня 2020

Перегляди: 368

Останні дні того серпня тягнулися так повільно, мовби чорти пов’язували їм ноги.

З важкою душею я йшов скотарити. Знаходив маленький горизонтальний майданчик, здирав траву, вирівнював, креслив на ньому щось подібне до кола, забивав у центрі патичок і виходив саморобний годинник. Забувши про все на світі, невідступно слідкував за тінню палички, мовби підганяючи її.

Я не міг дочекатися першого вересня.

Якось корову Сірю з телям лишив буквально напризволяще, втупившись очима в циферблат. Через якийсь час згадав про худобу.

Зирк сюди-туди – нема. Побіг за хащу, поза зворину – не видно. На верх, над Черенину – пусто. Я не мав великої жури: до вечора далеко, знайду. Однак час минав, а її не було. За Кичіркою набрів на Василя Бурчикового і з сльозами в очах розповів про своє лихо. Василь був із когорти хлопців, які не кинуть у біді.
– Бертольдо, сторожи худобу, – суворо наказав своєму охоронцю.

Автор: Дурунда Андрій Ілліч

06 січня 2020

Перегляди: 670

...Коли з гiр менi всмiхалося сьоме лiто, мама, кладучи на стiл скромну вечерю, сказала:
- За те, Митре, що-сь такий непосидючий, пiдеш вiд завтрашнього дня пасти корову до Кочерганiв. Ачей не треба вас аж трьох ходити за нашою коровою.
- Може, не пущала би-сь дiтвака, - скрушно озвався з глиняної печі важкохворий на астму батько.

Але мама не давала йому договорити:
- У Кочерганiв нiкому за худобою придивитися. Треба помогти людям…

За мною, звичайно, лишалось право вiдмовитись, i пасти чужу корову нiхто б мене не заставив.

Але я сам згодився. Менi було просто цiкаво пожити в чужих людей.

У сiм лiт усе цiкаво.

Кочергани мешкали недалеко вiд нас. Молода сiм’я: Хома - тракторист, Гафiя, його дружина, вела домашнє господарство; i двi маленькi донечки-зозульки в колисцi.

Хоч були вони людьми незлими, але доглядати їх корову нiхто не хотiв.

І став я пастушити самостiйно, не зі старшою сестрою, як досi, та ще й з такою злющою худобиною, як Кочерганова Цiндоля.

Корова була як корова, середнiх розмiрiв. Лише кольором рiзко вирiзнялась з-мiж iнших: жовтаво-червона, аж огниста. Здалеку здавалося - не тварина пасеться на зеленiм косогорi, а вогник пломенiє.

Ось Цiндоля пiдняла голову i з неприхованою цiкавiстю почала розглядати мене, наставивши вперед вуха: що за пастух i чого вартий. «Ти, хлопчино, хочеш пасти мене? - наче питала корова. - А чи посильний тягар береш на себе? Ти навiть не здогадуєшся, хлопче, якi бiди ждуть тебе зi мною. Скiльки пастухiв було в Кочерганiв - i всi тiкали. Поскотарить тиждень-другий - i геть. То все з-за мене. Хазяї мої давно б збулися такої корови, але я молока їм даю за двох...»