Все в блогах
Не косити, а забирати з луків..
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 78
.
5 липня, за церковним календарем, вшановуємо преподобного Атанасія Атоського, просвітителя, батька впорядкованого чернечого життя у монастирі на горі Атос. Помер 1003 року.
Вважали, що після цього дня вже не варто косити сіно, а тільки забирати його, складеного у копиці (стіжки) і привозити з далеких луків додому. З косовицею господарі мали впоратися завчасно. Сіно косять, сушать і складають у копиці відразу після Трійці. Адже пізніше, у липні, на піку літа трава «горить» під палючим сонцем, пересихає, стебла стають цупкими, твердими. Таке сіно не кожна корова (особливо вибаглива) схоче їсти. Тоді і косовиця марна. Доведеться очікувати на отаву, хоч вона «мала для сіна приправа».
Народні прикмети:
-Несошена трава пересохла – сіна не варто збирати.
-Перестояна трава – голод для корови.
-Висохли ранкові роси – перекидай сіна покоси.
-Покоси люцерни перекидають тільки з ранковими росами; так само складають у копиці.
-Перестигла трава – не буде молока.
Бо ідуть жнива...
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 80
-Липень сонцем припіка, бо ідуть жнива.
-Липень любить спеку.
-Влітку хліб збирати, а взимку паляниці на печі їсти.
-У липні багато ягід чорниці – на сухий серпень.
-Буде голод і стане несамовито, коли перед жнивами почорніло жито.
-Не сподівайся на добрий хліб, коли жито чорне.
-Деркач деркоче серед незжатих хлібів – на дощ.
-У липні під час жнив дощ не випав тепер, то випаде в четвер.
-Небо хмариться, а люди працюють.
-Жито дозріло – селянину не до сна діло.
-Липень кличе до жнив, а вересень кличе до лопати, бо час картоплю копати.
-Ліс вкрився туманом – пішли білі гриби.
-Липень – місяць вогняний, бо і в затінку спекотно.
-Годі шукати прохолоди у липні.
-У липні вода з водойм випаровується.
-Липень – на потіху, а людям не до сміху. (Важка праця чекає у полі).
-У спеку духмяний запах меду з вуликів – дощу не буде.
-Липень за серпом і косою плаче.
-Без серпа і коси липня не буває.
Переможений ворог
- Автор: Надія Євстигнєєва
- Перегляди: 86
Моє серце переможеним ворогом лежить у глибинах грудної клітини. "Воно не потрібне, воно лише шкодить" – знову і знову промовляю собі. Я перемогла його, я впоралася, я змогла протистояти. Воно просило зробити знову крок, виправити щось, змінити. Я не здалася, я перемогла, але чи принесе радість ця перемога?
Боротьба з власним серцем складніша за будь-яку іншу. Ти прагнеш перемоги, але потім і їй стаєш не радий. Серце - ворог здорового глузду, розуму і свіжим думкам. Але коли воно вмирає, воно тягне за собою все. Кожна клітина тіла тягнеться до нього, вона страждає, вона плаче і вимагає допомоги. Разом із нею плачеш і ти, вони всі разом гризуть тебе зсередини і ти стаєш для них ворогом. Ти тепер ворог самому собі. І знову вкотре, нескінченний цикл ворожнечі серця та розуму. Гордість - головний помічник з боку розуму, вона перешкоджає тому, щоб здатися серцю. Серце спочатку бореться поодинці, тому зазнає поразки. Але потім починає свою гру.
Ти переміг? А тепер подумай, чи коштувала всього цього одна жалюгідна крапля гордості?
Ти зовсім мене не знаєш, але...
- Автор: Надія Євстигнєєва
- Перегляди: 407
Ми абсолютно не знайомі, але давай подаруємо один одному посмішки? Боязкі та наївні, ніби нам знову по 10 років і це наша перша закоханість. Давай домовимося сидіти годинами на кухні, обговорюючи все поспіль і безглуздо сміючись від незграбних жартів. Давай уявимо, що ми знайомі лише на день менше, ніж знають один одного хвиля та берег? Наша вічність зберігається у погляді. Один погляд, що змусив мій камінь у битися знов. Давай потонемо в очах один одного? Ти – в моїх, кольору свіжої кави чи димчастого бурштину. Я ж з радістю заблукаю в твоїх – кольору… лісу? Чи, можливо, чистого океану? Чи неба перед грозою? Точний орієнтир мені поки що не відомий. Ти мене зовсім не знаєш, але пропоную танцювати під дощем, ніби це наш останній шанс і здається, що ми більше ніколи не ступимо на цю землю. Давай зустрінемо світанок? Візьмемо гітару, навіть якщо грати не вміємо, і дбайливо смикатимемо струни наших душ, граючи мелодію ніжності. Ми не знайомі, я ніколи не зустріну випадково твого імені і не здригнуся від спогадів. Тобі ж не зустрінеться моє – від якого ти, можливо б, посміхнувся. Наші шляхи розійшлися, не встигнувши з'єднатися. У душі залишилася лише нездійснена історія.
Тебе не буде у моєму "завтра". Мене вже немає у твоєму "сьогодні". Але я ніколи не забуду, як ти посміхався мені "вчора".
Рибалка і Сівач
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 84
29 червня – свято Верховних всехвальних апостолів Петра і Павла.
В українській народній традиції так склалося, що деяких достойників Христової Церкви наділяють певними професіями, родом занять. Наприклад, Юрій – постух, Власій – цілитель тварин (ветлікар), Олексій, Зосим, Саватій – пасічники, Симон Зилота, Агрипина – травознавці, знахарі… Не оминула така участь Петра і Павла.
Петро – рибалка. Він справді ловив рибу у сіті. Але Ісус Христом після першої зустрічі з ним пророче сказав, що той не рибу ловитиме у сіті, а навертати людей до Істинного Бога, буде «ловцем людських душ». Називають його і будівничим. Петро у перекладі – камінь, твердиня, скеля. Ісус Христос заповів йому, що той стане наріжним каменем Церкви.
Павла вважають сівачем (сіячем). Але не хліб він сіятиме (зрештою, такою працею майбутній апостол ніколи не займався), а, з огляду на церковне вчення, сіятиме поміж людей зерна правди Христової науки. Так і сталося.
Утім, ународній уяві Петро постає насамперед покровителем рибалок. На його іменини навіть відзначали професійне свято – День рибалки. Павло тим часом ниву засіває.
У деяких фольклорних джерелах, апокрифах, колядках вони обоє постають орачами. Петро волів веде, а Павло за плугом іде. Зрештою, такі джерела свідчать про споконвічний мирний хліборобський характер українського народу. Ця прадавня історія сягає ще часів Трипілля.
Петра і Павла часто називають братами. Однак такими вони не були по крові, а тільки по вірі і духу.
Ці апостоли багато подорожували світами, проповідували Христову науку, засновували християнські общини (спільноти), виясвячували священиків і єпископів. Тому у молитвах до них часто звертаються мандрівники, подорожуючі.
Свято Петра і Павла завершує Петрів піст (Петрівку). Селяни вже готові до жнив.
Народні прикмети:
-Дощ до Петра не дає тепла, а тільки по Петрі.
-Пекельна спека настає тільки після Петра.
-На Петра дощ – жито, як хвощ (мокре).
-Петро задощить –хліб замочить.
