Все в блогах
А це лише осінь
- Автор: Семенова Євгенія
- Перегляди: 183
Обличчя… Лише гіпсовий відбиток на пригніченому тлі землі. Бурхливий океан впав у тьмяні очі, а порцеляновими щоками стікають солоні ріки. Чорні, бо туш розмазується. Чаклунка Нічниця зіткала волосся з хвостів найяскравіших падаючих зірок. Хтось потойбічний, чи, може, захмарний смикає за кутики жасминові вуста. Холодна долоня дивакуватої, дещо божевільної, шаленої Осені провела палаючою скронею — і бісеринка крижаного поту покотилася, залишаючи атласний відбиток позаду. Це осінь пише свої акварелі фальшивим відбитком.
Тіло… Великий аркуш згинали, перегинали. Таке собі нелялькове орігамі. Гострі пальці, прямі кути замість плечей і стегон, обрубані суглоби й плоскі кінцівки. Папір під сльозами розмокає. Перетворюється в невидане до сьогодні місиво. Так само блідо, як і нелялькова душа, стирається об гострі кути асфальтового світу. Страшно, чи не так? Привид чи неіснуючий герой попрацювали над цим витвором людства. Хто із них? Вирішить Уява. Так, саме ця безлика чаклунка, адже її портрет писала Осінь своїми пензлями.
Здається, акварельна людина загубила кінець пурпурової стрічки, який мав привести її на початок дивної гри з підсвідомістю в лабіринтах сновидінь… У цьому чудернацькому світі все інакше: на небесному полотні пекельно-червоне сонце вимальовувало химерні візерунки гранатовим соком, а колючі хмари тікали одна від одної. Темно-синя вогка земля затягувала стерті об каміння ноги, а бешкетливий вітер так і прагнув підняти тіло в політ. Змагання за місце на небі чи під землею. А виявилося, що це Осінь ще не дописала свої акварелі.
-Люба, пакуй валізи. Залишай мені полотна й фарби. Я сама допишу цей замріяний світ, – промовила найсильніша нелялькова людина на весь неосяжний асфальтовий край.
Не про чорний
- Автор: Семенова Євгенія
- Перегляди: 213
Жовтий… Мені завжди говорить моя «Хрещена фея» , щоб я вилазила на сонце. Згодна, там тепліше, але настирно сиджу в тіні під жовтавим соняхом. І ні, не з полотна Ван Гога.
В очі впадає залитий небесним золотом степ. У нього точно палають щоки від моїх думок про нього. Десь неподалік гудуть бджоли, а бурштинова пасіка чекає завершення денної зміни. Лимонні горизонти зовсім скоро перетечуть у шафранові акварелі. Воскове обличчя гріє подихом вітер-гульвіса. Солом’яні дахи стареньких хат схожі на лялькові будиночки, а велетенська щиро усміхнена дитина бавиться крихітними іграшками, подарованими мандариновим сонцем, що скотилося на бік блакитного блюдця.
У цьому світі не місце сірим будням. А я споглядаю теплу жовту красу все ще під тим же соняхом у тіні. Можливо, скоро вийду на прогулянку за руку зі щастям у диму спаленого жита… Можливо…
За дрібку часу
- Автор: Семенова Євгенія
- Перегляди: 201
Я намалюю тобі на асфальті кульбабові візерунки. На парашуті перелетимо через десятки перламутрових морів, долаючи шторми, і приземлимося десь біля фіалкових хмар. Там, де сонце пахне згорілим ще вчора гадючим болем.
Розірву сталеві дроти клітки, де ув’язнені не один рік медові емоції. Переріжу стрічку минулого навпіл, беручи лише найкраще. Тягар залишу позаду. Навіщо ускладнювати життя?
На паперовому літачку здійснимо навколосвітню подорож за лічені години. Звисока краще вдасться розгледіти ляльковий світ. Дощі нам ні до чого, повір. Небо ще встигне поплакати. Папір не розмокне й під тоннами злив.
Стривай, ти забув сонячні фарби під кватиркою в моєму домі. У покинутій привидами печері з розжарених думок і палаючих очей на стінах. Ніколи не любила відчувати холод у серці. Але покидала тебе знов і знов…
Тут, на обрії між добром і злом, щастям і стражданням, білим і чорним, я нарешті знайшла ключик від мозку. Ти відімкнув заіржавілий замок, тишком-нишком прокрався в мій розум, залишивши дверцята відчиненими. Нехай гуляє протяг – це на краще.
Перероджена у світі мертвих думок, здійнялася над коліньми сірих гномів. Перемолотила майбутній час. Зарила дрібку в яму під ногами дев’ятої музи. Усе вдасться виправити, головне – прорахувати гру на кілька кроків вперед. Цієї тактики ти мене навчив, самотній дзвоне в порожній кімнаті.
Не просто дощ
- Автор: Семенова Євгенія
- Перегляди: 199
Поставлю чайник закипати й червоніти на газову плитку та намажу тости свіжоприготованою арахісовою пастою. У чашку неквапливо покладу дві ложки кави. З вершечком. Заллю киплячою водою й навстіж відчиню заквітчане весною вікно. Відразу ж обличчя вмиється плачем неба. А я чекатиму на тебе в гості, шибенику дощу, художнику моїх почуттів і думок.
Присядеш на крісло навпроти каміну й дзвінко співатимеш мені дещо недолугі пісеньки. Знаю, що ти не полюбляєш каву, тому принесу шипшинового чаю. Сподіваюся, що пара не спече обличчя…
Млосно від сирого дотику до душі, але я готова страждати. Тільки тобі б затишно було жити в моєму крихкому світі. Зачиню дверцята, що ведуть до виміру думок. Не треба поливати зливами й так розм’яклі мрії.
Ховатимусь під землею, а ти, невгамовний дощу, умиєш позолочені сонцем квіти – і здійметься над нашим Всесвітом райдуга. Не ховатимуся, а оселюся назавжди…
– Бувай! До зустрічі наступного літа під тією ж веселкою!
Лише слово
- Автор: Семенова Євгенія
- Перегляди: 192
Скільки емоцій може викликати лиш одне слово?..
Умить душа потоне в океані небесної роси або ж злетить аж до сонця й обпече ніжні крила. Кава випадково набуде солоного відтінку, кленові віти ввечері пахнутимуть вчорашнім, залитим імлою степом, а шляхи (щасливі чи нещасливі…) простягатимуться паралельно, як лінії нотного стану. Заплутається клубок у горлі від невиказаних слів, адже емоції огорнуть раптово пеленою.
Сльози розбиватимуться об скалічений асфальт чи смішинки стрибатимуть маковими полями? Може, паперовий човен відпливе від берега Мрії чи Бажання, стане пунктом призначення? Чи злетять сизокрилі голуби до небес?
Захлинаючись від емоцій, закутаюся в ковдру. Теплу? Гарячу? Льодяну? Якими ниткам зв’яже її людина, що загубилася між лабіринтів слів? Чи правильний шлях обере?
Час, найкращий лікар невизначеного буття, не зможе ні на одну сходинку піднятися над прірвою між життям та смертю, доки слова не покрокують світом.
Шукаю тих слів…
